Розділ 19

Ми з Павлінією раптово виходимо на вулицю. Ніби змовились. Ніби так і потрібно. І виринувши з Антибару, ми рухаємось окремо, ніби раптова зустріч не посіяла жодної незручності, жодного непорозуміння, яке потребувало б проговорення. Вона заходить в крамничку поруч. А я прямую до своєї автівки. 

Сідаю і їду додому. І кожна дія, кожен рух здається мені максимально логічним і доречним. Хаос всередині стих. Я несподівано для себе вмикаю музику в автівці поки їду. І мені з цим добре. Відчуваю щось незвичне. Ніби прилив енергії. Ніби щось в мені розплуталось і тепер сила пульсує вільно, безперешкодно, природно. 

Коли опиняюсь вдома, приймаю душ, перевдягаюсь в зручний домашній одяг і йду пекти піцу — невдовзі Іра привезе дітей, і вони з дороги будуть голодні. Роблю одразу на кілька смаків, щоб смакувало кожному. Сьогодні в нас буде гарний вечір. Можливо подруга залишиться з нами. Поки що не знаю, спробую її вмовити. 

Орест приїздить першим. Звертає увагу на апетитний аромат піци. Без зайвих запитань допомагає накрити на стіл. Дістає склянки і ставить на стіл соки з холодильника, щоб трохи зігрілись. Я так завжди роблю, щоб не діти не простудили горло від рясного холодного пиття. 

Коли подруга привозить дітей, ми всі семеро накидаємось на свіжоспечену піцу. Розмовляємо сміємось. Запиваємо соком. Іра показує фото їхніх пригод впродовж тижня. Діти коментують. Коли всі втомлюються,  Євген з Лількою йдуть до себе в кімнати, і кличуть з собою дітей подруги. Орест прямує до спальні. Ми з Ірою залишаємось на кухні. Я заварюю каву, хоч вже і вечір. Ми п’ємо її за вечірніми посиденьками, не боячись, що не вдасться заснути — бо вкладатись спати будемо не раніше, ніж приступить непереборна втома. Нарешті є можливість побесідувати без поспіху.

— Інно, в тобі щось змінилось за цей час. 

— Можливо. Я багато чого переосмислила за цей час… 

— Від тебе відчувається… якась інша енергія, або що. 

— Іро, в мене такеее сталося. Ти не повіриш. 

Розповідаю подрузі про все, що пережила останнім часом у відносинах з Орестом, про його підключення і мою реакцію на це, про розмови з Павлінією, і навіть не приховую, що ходила в Антибар. Вона слухає уважно, з інтересом та розумінням. І поки все розповідаю їй, всередині все стає ще більш впорядкованим. Іра розповідає про їхні пригоди з дітьми і про плани на осінь. Я згадую, що літа залишився ще зовсім маленький шматочок, і трохи сумую від цього. Але це зовсім не боляче. Це просто. Нормально. 

Коли відчуваю втому, ми домовляємось вкладатись спати. Для Іри з дітьми є місце у вітальні. Зручні дивани слугуватимусь спальними місцями. Вони ночують в нашому домі не вперше. Приношу мякеньку, випрану постіль і подушки. Допомагаю подрузі підготувати місце для сну. Нагадуємо дітям, що вже час вкладатись. Вони пручаються, але зовсім недовго — вже самі сонні. 

Іду в  спальню і ловлю себе на думці, що мені тепер не болить ні те, що Орест може щось приховувати або віддалятись, ні те, що він читає мої думки, тимчасово змінює поведінку, і це сильно контрастує і з тим, що між нами без цього підключення. Мені не болить, що стільки часу я синхронізувалась з чоловіком і більшу частину часу в шлюбі прожила його розумом і серцем. Все складається в логічну, впорядковану, спокійну картину. Хоча я досі не збагнула, як мені це може бути спокійно.