Розділ 18

Забуваю про час, простір і внутрішній хаос, який я носила в собі невідомо скільки. Чоловік навпроти втуплюється у мене поглядом, не хижо, не грайливо, інакше… Ніби залучено, розуміюче. Не знаю, як його правильно назвати в такому місці. Бармен, чи… Хто він? Але мені не обов’язково це знати. 

Я ледве витримую, але дивлюсь на нього так само, бо не знаю з чого почати. Не знаю, кому і як сказати для чого я тут. В кого запитати поради. Ніби чекаю, щоб мене прийняли, щоб хоча б опанувати себе. 

Його погляд пильний, але не вимогливий. Помічаю, яка в нього світла шкіра, і як з цим незвичайно контрастує повністю чорне волосся і темно-зелені, майже чорні очі. Він середньої статури. З міцними руками. Одягнутий також у все чорне. Все, що мені залишається — продовжувати розглядати його, поки не відомо, що робити далі. І я наче мала б ніяковіти від цієї розгубленості. Проте мені досі напрочуд спокійно. Вже починаю до цього звикати. 

З цього плавкого, майже блокуючого споглядання чоловіка переді мною мене витягує його голос. Рівний, впевнений, глибокий, і разом з тим — наче якийсь співчутливий. 

— Вітаю! А ви, мабуть, вперше тут?..

— Так…

— Не знаєте з чого почати? 

— Не знаю.

— Можливо — з найпростішого?

Я не знаю, що він має на увазі, але ствердно киваю у відповідь — чи то інтуїтивно, чи то покірно. Тоді він дістає велику блискучу прозору склянку з вигравіруваними красивими візерунками. Вона виглядає сама по собі як витвір мистецтва. Тоді він наповнює мою склянку якоюсь коричневою рідиною з бульбашками. Виглядає і пахне як звичайна кола. 

Тягнуся до склянки. Беру. Вона здається надто важкою для свого об’єму, але я стараюсь не зважати на це. Роблю ковток. На смак також як кола. Але в ній щось інакше. Консистенція? Ні. Просто таке враження, наче рідина рухається, кипить, живе… Проте ковтається напрочуд легко. Сама не помічаю, як допиваю до дна. 

Він дивиться на мене із задоволеною усмішкою. Ніби зробив справу. Впорався. А мені навіть не спадає на думку здивуватись тому, що в такому багатолюдному місці він тримає всю увагу на мені вже доволі довго. Я не дивлюся по сторонах і не озираюсь. Це наче не потрібно. Мені дуже зручний стілець, хоча на вигляд він зовсім звичайний. Мені комфортна освітленість. Температура. А повітря тут якесь ніби густіше, і разом з тим — ніби так і треба. Тут зовсім трохи пахне фруктами,  квітами і прянощами. Ідеальний баланс свіжості і затишку. Продовжую дивитись на бармена, ніби так і потрібно. 

— Ви тут не випадково. 

— Я шукала це місце. 

— Вам важко справитись з тим, що всередині.

— Дуже. 

— Те, як ви жили досі не працює.

— Точно. 

— Тепер доводиться самій з усім розбиратись. 

— Ага. Але я не знаю як, не вмію. 

— А може й знаєте. 

— Я довго жила з думкою, що кохання варте всього. Що можна витримати все заради нього. Що труднощі та непорозуміння  — лише тимчасові дрібниці. А тепер я бачу, що в мене не залишилось кохання. Точніше — я його якось вже не відчуваю. Я живу в постійному хаосі. І мені тепер не те що зовсім погано. Просто все якось втратило сенс, я наче прокинулась і не зрозуміла — а навіщо я так живу. Навіщо я так у відносинах. Це все мені тепер здається позбавленим сенсу. 

— Ви ніби не своє життя жили весь цей час. 

— Точно. Я в цьому всьому не відчуваю ніякої опори. В цьому всьому для мене немає на що спертись. Я розгублена, дезорієнтована. Коли мені буває комфортно та затишно, навіть коли чоловік робить приємні речі для мене, це все вже якесь наче пластмасове. Воно не знаходить в мені живого відгуку. Я ніби поруч, але я просто не вірю у все це. Не сприймаю як справжнє. І мені не зрозуміло, для так далі… 

Я говорю все це зеленоокому чоловікові, якого бачу вперше, в місці, про яке я майже нічого не знаю, і це відчувається мені як цілковито номальне та природнє. Відчуваю комфортну зосередженість. Всередині мене ніби щось зцілюється і впорядковується за невідомою мені логікою. Тіло ніби в теплій воді, в міру розслаблене і практично невагоме. І раптом чую знайомий голос, який наче пробуджує мене зі сну:

— Інно, що ти тут робиш?

— Павлініє? Що Ти тут робиш?