Розділ 17

Орест їде. Слухаю, як віддаляється гуркіт двигуна його автівки. Мені не самотньо, а просто порожньо. Просто помічаю, що перестала сподіватись. Навряд чи ще вдасться налагодити з ним діалог. Він старається, бачу, ціную. Мені справді буває добре від цього. Комфортно, розслаблено і затишно в якісь моменти. Проте бракує чогось надійнішого, ніж це задоволення. 

Ніяково усвідомлювати, та починаю ловити себе на думці, що я… Знецінюю кохання, чи щось таке. Перестала бачити його як щось варте всього. Що це зі мною? Адже ще якісь кілька тижнів тому я не сумнівалась.

В мені прокидається якийсь прагматизм. Або ж це ще один відтінок втоми. Міркую про те, а як мені з усім впоратись, щоб я витримала і мені було з цим спокійно, а не занадто. Раніше я про таке навіть не замислювалась. Добре, що не брала на сьогодні роботу. В цьому стані я б не впоралась.

До вечора, коли прибудуть діти з Ірою,  ще чимало часу. Тільки не знаю, чи достатньо, щоб навести лад в голові. Спадає на думку зателефонувати Павлінії за підтримкою, проте пригадую нашу попередню розмову і швидко відкидаю цю ідею. Вона не допоможе. Вона вже все сказала. Не уступить, поки ми з Орестом не прийдемо до спільного рішення. Та хіба я можу за нас двох налагодити порозуміння? Адже чоловік вперся на своєму. Навіть не знаю, що його зупиняє, нащо йому так триматись за цю можливість читати думки. Для мене вона вже вичерпала себе цілком. 

Мабуть, я надто часто читала думки Ореста, і вичерпала свій ліміт. Простіше кажучи — вигоріла. Власне, ніхто ж не казав, що часто підключатись не можна. А знаю, що деякі пари в нашому світі живуть щасливо в коханні до самої  смерті. На днях бачила бабусю та дідуся, які тримались за ручки, сидячи на лавочці в парку. Щось захоплено обговорювали. Усміхались одне одному. Нікуди не поспішали. Чи хотіла б я так зустріти старість з Орестом? Навіть не знаю. Ми так ніколи не розмовляли, як ця пара. Може в них щось інше… Може в них є якийсь секрет. Але мені зараз не до цього.

Зараз  я думаю, як мені вижити. Ось як я б назвала цей стан. 

Мушу шукати рішення. Тепер — сама. Не сподіваючись ні на кого. Мені доведеться з цим розібратись. 

Я знаю одне секретне місце. Точніше, не те щоб знаю — маю здогадки. Ще кілька років тому, коли я потрапила в лікарню, через те, що в мене не збивалась температура від якоїсь інфекційної хвороби, зі мною в палаті лежало декілька різних жінок. До них приходили відвідувачі. Там розмовляли про все, не соромлячись, ніби в себе вдома. І одній з жінок інша розповіла про дещо чудернацьке.

Мова була про антибар, в якому збираються різні цілителі, провідники, наставники і віщуни. Словом, ті, хто може допомогти з усілякими проблемами. Навіть ті, хто допомагає з труднощами на межі правил… І це мене тоді збентежило. Та жінка була в лікарні вже кілька тижнів, і її симптоми не минали. Тож її подруга припустила, що має місце проблема, вирішення якої не в компетенції лікарів. І сказала про те місце. Вони не говорили конкретно, бо такі місця в нашому світі не повинні бути надто явними. 

Одягаюсь зручно і беру машину. Їду. Місце, про яке я думаю, зовні виглядає як звичайний будинок. Це трохи спантеличує, але спробую. 

Прочиняю двері, проходжу і потрапляю в разюче контрастне приміщення. Зовні виглядало, як просто будинок. А всередині… Навіть повітря інакше. Тут вікон не видно. Стіни густо-темні, прикрашені величезними сяючими фіолетовими метеликами, які слугують єдиним освітленням у просторі. Щось знайоме, але що?.. Я ж тут вперше.

Бачу багато різних людей. Одні сидять за столиками. Інші — просто стоять групками посеред залу. До речі, приміщення здається набагато більшим, ніж масштаби будівлі зовні. Дивуюсь. 

Помічаю навпроти мене барну стійку. Хоч щось зрозуміле. Це допомагає мені зібратись та сховати свою дезорієнтованість. Прямую туди. Несміливо підходжу впритул, і тільки тоді помічаю стілець. Мимоволі сідаю. По тілу розтікається щось невідоме… Таке відчуття, наче я тут як вдома. Почуваюся тут абсурдно затишно і спокійно.