Розділ 16

Спалось вкрай важко. Постійно прокидалась. Крутилась в ліжку. Всередині якось неспокійно. Не тривога, а щось інше. Наче хаос в моїй голові танцює свої танці, поки я не розібралась у всьому, не прийшла до якогось порядку та спокою.

Прокидаюсь з думкою, що я не хочу так жити. Помічаю, що Орест ще збирається на роботу. Спостерігаю за ним і обмірковую, що мені робити. 

— Ти поспішаєш? 

Він здригається від несподіванки. Схоже, мій голос прозвучав надто гучно. Я підводжуся з ліжка і підходжу трохи ближче. 

— Маю ще 20 хвилин. А що?

— Я хотіла б поговорити. Давай вип’ємо каву разом і побесідуємо. Добре?

— Гаразд. 

Виглядає так, наче Орест погоджується неохоче. Він це не озвучує, і раніше в цей момент в мене вже б усе тіло боліло. Але зараз мене це не зупиняє. Я наполеглива. І, мабуть, як казала Павлінія — сердита. Перманентно. В цьому є щось, на диво приємне. Сама в шоці від своїх переживань. 

Ми приходимо на кухню. Сідаємо на зручний невеличкий чорний диванчик. Він мякий, обтягнутий екошкірою. Дуже комфортний на дотик — трохи охолоджує і не створює тертя. Перед нами міцний невисокий столик. На ньому вже стоять дві чашки кави. Орестова меншого розміру. Моя — більша. Він любить концентрований напій в малій кількості, а я — великий об’єм, з слабкою концентрацією. 

Я наважуюся почати розмову, хоча чоловік виглядає так, наче він краще б уникнув зіткнення зі мною. Але розумію, що відкладати не можу. Він починає говорити першим.

— Інно, слухай, сьогодні буде дуже важкий день на роботі. Може відкладемо ці розмови на потім? Просто я буду поспішати і нервувати.

— Оресте, в тебе є 20 хвилин. Давай хоч трохи поспілкуємось. Іра сьогодні ввечері привезе дітей. От тоді вже складніше буде поспілкуватись, ти ж знаєш.

— Та чого. Раніше ж спілкувались і коли діти вдома… А зараз я просто на нервах через роботу. 

— А я, чесно кажучи, не пригадаю, щоб ми могли раніше вільно поспілкуватись про наші відносини. Якраз коли я щось намагалась сказати, завжди були поважні причини, і ти віддалявся.

— Послухай, Інно. Але зараз все інакше. Я стараюсь. 

— Оресте, ми відволікаємось від суті, витрачаємо час. А тобі скоро їхати. 

— Ну я ж попередив, що часу обмаль. 

— Ага. Слухай, я думаю нам все-таки слід спробувати зілля забуття. Щоб якось… врівноважити ситуацію між нами. Бо коли я думаю про те, як буду поєднувати коли діти повернуться і домашні клопоти, і догляд за ними, і роботу та навчання… Боюся, що не впораюсь, якщо все буде як раніше. 

— Інночко, але ж не буде як раніше. Ти ж бачиш, я над чим працюю. 

— Але мені не легше від цього. Оресте, я відчуваю, що мені ні на що спертись. Це якийсь суцільний хаос. Я нічого не контролюю. І я виснажилась.

— Кохана, але ж ти не мусиш все контролювати. Я буду дбати про тебе. Все буде добре.

— Я ціную твою турботу, справді. Але… я не відчуваю, що це надійно, розумієш? Мені здається, все може піти шкереберть. І я не зможу ні на що вплинути.

— Все. Буде. Добре. Інно, я поспішаю. Мушу зараз бігти, бо начальник мене вб’є. Сьогодні не можна запізнюватись. 

Він цілує в щоку і віддаляється. Залишає чашку на столі. А я свою каву ще навіть не допила. З порогу кидає:

— Не хвилюйся ні про що. Ми впораємось, от побачиш. 

Я залишаюсь на самоті. І навіть не знаю, чи хочу допивати. Моя чашка вже ледь тепла. Я не впевнена, що ми впораємось. Хоча мені нічого не болить в тілі. Мабуть він впевнений в тому, що каже…