Розділ 14

В мене попереду день без дедлайну. Я випиваю свою каву, ще гарячою. Намагаюсь вирвати себе зі сну. Сьогодні ще є вільний час, а завтра приїдуть діти. Потрібно буде приділити увагу їм. Поки що не буду брати нові проекти  в роботу. Розберуся з іншими справами. Сподіваюсь, піде все гладко, але слабо віриться. 

В планах на сьогодні — позайматись у спортзалі і відвідати книжкову крамницю, знайти книги для навчання, бо від паперових в мене менше втомлюють очі ніж від електронних. Потім ще раз поговорю з Павлінією. І зроблю закупки, щоб можна було швидко приготувати поїсти коли повернуться діти. Загляну в їхні кімнати, раптом потрібно прибрати. 

День проходить насичено, я почуваюсь трохи стривожено, оскільки намагаюсь вмістити багато справ у короткий проміжок часу. Найбільше чекаю моменту, коли подзвоню до Павлінії. Хочу дещо з’ясувати. 

— Павлініє, я поговорила з Орестом…

— Ви про щось домовились?

— Ні. 

— Ага. Розумію.

— Я тому дзвоню. Скажи, а може є варіанти, як я могла б без нього з цим впоратись? Ну, приймати зілля забуття…

— Інно, ніяк.

— Він каже, що постарається все налагодити. 

— І як тобі це?

— Не маю вже ніякого терпіння. Розумієш, я не вірю, що так щось вийде. Мені потрібно хоча б на якийсь час позбутись можливості читати думки. Мене це розхитує, я не справлюсь. Скоро буде навчання, діти, робота. Мені потрібно справлятись. Бути в рівновазі…

— Інно, давай трохи заспокоїмось.

— Просто мені це вже не під силу. Розумієш… Та ти ж усе знаєш. Я намагалась впоратись, використовуючи знеболююче зілля. Щоб витримувати довше. І не підключатись до нього так часто. А тепер все йде шкереберть. 

— Ти витримувала за допомогою знеболювального зілля. Але Інно, хочу тебе запитати. Чи ти говорила з ним. Про все…

— Павлініє, ці розмови… Не працюють. Він не слухає, не чує мене. А коли він ніби хоче говорити — тоді я не хочу. 

— Інно, розумію. Але ти питаєш про те, що я не можу дати. Я не можу передати секрет зілля забування, поки ви до цього не прийдете разом. 

— Ох, чому я маю терпіти це, якщо він не розуміє, як мені з цим… Я вже стільки натерпілась… 

— Інно, ти знаєш правила. Тільки одне ти можеш зробити без узгодження з ним…

— Що?

— Тільки обряд роз'єднання… 

— Павлініє, але це не варіант.

— Інно, я розумію, ти проходиш зараз дуже непросте.

— Мені здається, я просто вже втратила здатність терпіти. І все якось не так. Моє життя стає хаотичним і втрачає логіку. Я не знаю, як мені бути.

— Складно. Так буває. Ти маєш шукати свою дорогу.

— Скажи, що мені робити. Благаю. 

— Не можу. Ти знаєш, це не в моїх повноваженнях. Це твій шлях. Я тільки проводжу, зцілюю, допомагаю. Але я ні за кого не вирішую. 

— Мені важко з цим. 

— Говори з Орестом, шукай свій шлях. 

— Ага. 

Розмова з Павлінією мене розчарувала. Сиджу в кріслі перед ноутбуком. Зависла. Не знаю, що робити далі. Потроху перебираю в думках: випити чаю, приготувати вечерю, взятись перечитувати книги, які сьогодні придбала, або пройтись парком. Навіть не знаю з чого почати.

Раптом чую скрип дверей. Пригадую, Орест попереджав, що постарається сьогодні швидше прийти. А я не знаю, чи мені радіти від того. Підходить до мене. Цілує в щоку. Перебиває мої важкі роздуми:

— Ходімо поїмо морозиво. Прогуляємось. Завтра приїдуть дітлахи, в нас не буде часу наодинці…

— Ну добре.

— Тобі довго збиратись?

— Ні, я швидко. 

— Тоді чекаю тебе в машині. 

Ми їдемо до супермаркету. Орест бере два великі морозива, поки я чекаю на м’якому кріслі. Я сьогодні якась в’яла. Потім їдемо далі, ніж завжди. Коли опиняємось на березі мальовничого озера, він швидко дістає з багажника зручний плед. Розстеляє на м'яку травичку. Ми сідаємо і смакуємо морозиво. Перед нами виблискує плесо. Повітря тут вологе і якесь приємне. Навколо дерева, зелені, але де-не-де з жовтими листочками. В затінку не прохолодно, але і не спекотно. Комфортне, трохи парке тепло. Орест дає на себе спертись. Коли він поруч в такому стані, я розслабляюсь. Навіть занадто.