Розділ 13

Коли фільм закінчується і ми все ще лежимо поруч, я користуюсь нагодою, щоб дещо проговорити. Ледь не забула. Але це важливо.

— Оресте, я сьогодні говорила з Павлінією.

— І?..

— Ти щось чув про зілля забуття?

— Інно…

— Я втомилась від цього всього… 

— Кохана, я розумію…

— Мені важко з цим усім. Я хочу якоїсь стабільності… 

— Знаю, як тобі важко. Я був неправий. 

— Справа не в тобі. Просто… я не витримую.

— Я раніше не читав твої думки так часто, як ти. Ти втомилась. Але ми це виправимо. 

— В мене вже немає сил намагатись щось виправити. 

— Знаю. Тому я буду старатись за нас обох. 

Я відвертаюсь від Ореста. Сама собі дивуюсь. Раніше я б такого не робила. Але зараз. Зі мною щось сталось. Мабуть я просто втомилась. 

Він пригортається до мене. Обіймає так обережно, як потрібно. Мені надто затишно. Очі самі заплющуються і я поринаю в сон.

Сняться сяючі фіолетові метелики в густій темряві. Вони рухають своїми крильцями дуже повільно, ніби не літають, а плавають. Це так дивно. Я підходжу до них ближче. Ще ближче. І виявляється, вони великі. Тобто — гігантські. Більші за мене. Я роздивляюсь їх із захопленням. Кожен з іншим візерунком. Милуюся, не відриваючи  погляду. Поки не помічаю, що піді мною немає підлоги. Я лякаюсь і кидаюсь на спину найближчому метелику. Він трохи опускається вниз під моєю вагою. Але кілька легких рухів крилами — і повертається на звичну траєкторію. 

Сон тримає міцно-міцно. Я вже ніби хочу прокинутись, але не можу. Вдається тільки коли Орест гладить мене по щоці. Він приніс мені  каву і збирається на роботу. На прощання шепоче побажання гарного дня і обіцяє сьогодні повернутись швидше. А я все ще сонна. І тіло відчувається невагомим, наче я досі пливу на спині фіолетового сяючого гігантського метелика в густій темряві.