Розділ 10

Понеділок. Коли я прокидаюся, Ореста вже немає вдома. Вже, мабуть, поїхав на роботу. Почуваюся знову важко. Пригадую вчорашній день і вихідні в цілому,  і мені   стає якось прикро. Аж нудить від всього разом. Не хочу це витримувати. 

На телефоні повідомлення від чоловіка. Пише, що пішов пораніше, бо дуже багато роботи. Одразу після прочитання підступає дискомфорт. Але цього разу я не стискаюсь від болю. Ні. В мені пробуджується щось нове. Дивно. І це дає мені якусь таку різкість. Швидко блокую екран, і ставлю смартфон в кишеню.

Йду на кухню і вперше за довгий час готую собі поїсти те, що я сама захотіла. Маленька порція макаронів, доповнюю твердим вершковим сиром, трішки руколи, латука і свіженьких помідорів. Мені цього майже достатньо. Але соковитий персик робить мій ранковий прийом їжі ідеальним. Мені добре. І байдуже на все. Я себе не впізнаю. 

Сьогодні робота не термінова. Дедлайн завтра. Є час. Я одягаюсь, і разом з цим попиваю чашку чорної кави. Планую поїхати до Іри. Поспілкуюсь з нею і з дітьми, тоді вони ще трохи залишаться з нею, а я спокійно допрацюю. Але спочатку подзвоню Павлінії. Поки що не знаю, про що буду з нею говорити, проте є якесь відчуття, що я цього потребую. 

Коли кава допита, залишаю чашку на стільниці і йду в кабінет. Вмикаю ноутбук. Сідаю в крісло та набираю Павлінію:

— Привіт. Вирішила набрати тебе, бо щось не можу розібратись в собі.

— Привіт, Інно. Чую, що ти сердита. Що трапилось?

— Сердита? Ну… Не знаю.

— Здалось, що сердита. Що тебе турбує?

— Я трохи заплуталась. І не розумію,  що це зі мною.

— Тебе  щось болить?

— Сьогодні ніби почалось, а я одразу… Ти правильно кажеш — розсердилась. 

— І коли ти сердишся — тобі тоді не болить?

— Я тоді якась інакша. 

— Ти більше не пила зілля після того разу?

— Ні. Але Орест з вечора неділі читав мої думки, виявляється. А я —  з вчорашнього ранку. А сьогодні… зізнатись чесно — мене нудить від цього всього. 

— Продовжуй…

— Мене нудить… від читання думок, розумієш? Я… коли читаю думки Ореста — ніби стаю якоюсь слабкою, чи що. А потім повертаюсь в звичний стан… І мені все інакше. Тоді я не розумію його в нормальному сенсі. В суботу було все добре, аж занадто. Та коли я дізналась, що він читає мої думки, в мене виник якийсь такий шок. Неприємно…

— Чую, що ти багато пережила за ці дні. Але маю тебе спитати прямо. Чим я можу тобі допомогти, Інно?

— Павлініє, я втомилась. Дуже. Мені прийшла одна думка. Але потрібно, щоб це було між нами…

— Про що ти, Інно?

— Ти точно знаєш про ці чутки… Існує зілля забуття, щоб не згадати слова заклинання і послідовність дій для ритуалу приєднання.

— Інно…

— Павлініє, я знаю, ти можеш допомогти. Я втомилась, більше так не можу. Хочу хоча б паузу. 

— Інно, є ризики, і ти маєш добре подумати.

— Про що ти?..

— Якщо ти почнеш пити зілля забуття — ти можеш вже ніколи не згадати заклинання. Навіть якщо припинеш його пити — немає гарантій. І є ще одна умова?

— Але ж можу згадати? І яка умова?

— Може згадаєш, а може ні. Цього ніхто не знає. Трапляється по-різному. А умова обов’язкова — це маєте вирішити ви обоє. І тільки якщо дійдете спільної згоди, можна буде пити. Це працює на двох, а окремо — ніяк.

— Несподівано…

— А Орест цього хоче?

— Ми це ніколи не обговорювали… Я не думала, що йому це потрібно — він і так практично не підключався до мене. Ну, крім цієї суботи…

— Інно, тобі є що обдумати. А поки що я не можу нічим допомогти. Побудь з цим, і коли прийде час — я тут в разі чого.