Розділ 7

Я відійшла вже так далеко, що не бачу Ореста. Не можу тепер на нього дивитись, і це щось нове. Дістаю телефон. Набираю Іру. Механічно запитую, чи у них все добре. Подруга відповідає ствердно. Я коротко видихаю. Передаю дітям привіт. Повідомляю, що вийду на зв’язок пізніше. 

Добре, що Іра мене так тонко розуміє. Вона з першого слова вловлює, що зі мною щось не так. І вона зараз робить найкраще, просто найкраще на світі — піклується в мої найважчі моменти про дітей без зайвих запитань і умов. Та ще й робить це так, ніби це не вона мені робить послугу, а я їй. Обов’язково віддячу їй, щойно мені полегшає. Добре що вона є, і як я раніше справлялась без неї… 

Вже починають нити ноги від перенапруги. Не знаю, скільки кілометрів я пройшла. Мені потрібно стишитись, але, здається, зможу ще не скоро. Не можу зупинитись. Не можу… 

Доведеться щось вирішувати. Тож я йду додому. У дворі бачу його машину. Отже, він вже повернувся. Я вирішую поки що ігнорувати його. Зараз не до розмов. Поспішаю в душ і довго обливаюсь холодною водою. Прошу саму себе притихнути. А серце досі вистрибує з грудей. Швидко витираюсь, натягую футболку та зручні спортивні штани. Іду в свій кабінет і замикаюсь там. 

Хочеться кричати, хочеться вилізти на стіну, хочеться трощити все навколо. Я не готова до таких ситуацій. До таких станів. Не знаю, як себе витримати. Врешті добираюсь до крісла перед ноутбуком. І тут у вікно знову проситься Анжелка.

Я тремчу, але підходжу до вікна, прочиняю, впускаю кішку. Вона, цілком буденно і закономірно, веде мене на кухню. В мене немає вибору, щоб не підкоритись шерстяній величній істоті, муркотіння якої, здається, єдина стабільна річ у моєму житті. 

Автоматично підходжу до миски. Відкриваю банку з кормом. Насипаю. Відчуваю лагідне потирання кішки до моєї ноги, чую вдячне “муррр”, і далі я їй вже не потрібна. Збираюся повернутись до кабінету.

— Поговоримо?

Голос Ореста ніби будить мене з цього сну наяву.

— Краще не зараз, — видихаю слова і ховаю очі.

Я навіть не знаю, чого зараз хочу, чи розплакатись, чи кричати. Рішуче направляюсь в сторону кабінету. Не встигаю помітити, як Орест наблизився впритул — ще кілька міліметрів, і я б вдарилась об його постать. Питає:

— Інно, тобі погано?

Я не встигаю підвести погляд, як він хапає мене в обійми. Надто теплі і затишні, щоб пручатись. 

Мені стає трохи легше всередині, але сльози течуть самі. А я крізь них бачу, що йому досі фізично болить від моєї брехні. Тільки незрозуміло, як він це витримує. Ще й наважується обійняти мене.