Розділ 5

Їдемо в мій улюблений спортзал. Я тут займаюсь не так давно. Мріяла про це ще багато років тому, але постійно було не до того: не так просто поєднати з справами сім’ї… А ще, Орест хоч і був не проти, але він добре розбирається в плануванні бюджету, тож раніше просто попереджав мене, що ми це фінансово не витягнемо. Зараз я вже працюю побільше, нарешті змогла увійти в ритм після народження дітей і мого вигорання, чи що то було…

В нас стало трохи більше грошей. Тепер я можу не тільки оплатити спортзал, а ще й фінансувати своє заочне навчання в університеті, розваги і гуртки дітей, долучатись до покупки продуктів для сім’ї, одягу, інгредієнтів для зілля. Так набагато веселіше. Бо коли Оресту доводилось платити за все самому, в нас була дуже напружена ситуація. Добре, що це змінилося.

Сьогодні ми займаємося разом. Я люблю це відчуття. Коли навантажую м’язи, думки очищуються. Що б не відбувалось, мені з цим набагато краще. Навіть коли, наприклад, у мене періоди посилення болю. Тоді, якщо маю змогу поїхати у спортзал, на тренажерах про все забуваю: і про тривожні думки, і про болючі відчуття, і про якийсь такий відчай, що інколи чіпляється до мене. Тут в мене теж виникає біль в м’язах від навантаження. Але він інший. Не такий безпорадний.

Ми з Орестом дві години пітніємо на тренажерах. Час від часу перекидуємося поглядом. П’ємо водичку. Продовжуємо. 

Після тренування повертаємось додому. Відчувається втома, але не така вбивча, як після робочого дня. А щось таке, доволі комфортне. Ніби відчуття виконаного обов’язку перед своїм тілом. По черзі приймаємо швидкий душ. Обід готуємо разом. І, чесно, мене це дивує. Але мені таке подобається. Дуже. Це була ініціатива Ореста. Коли таке було востаннє? Насправді не пригадаю.

Ми накидаємось на обід. Обоє зголодніли. У нас відварена гречка, курка і салат з оливками, литям руколи, соковитими помідорками і сиром. Мені дуже смакує. Це знову в точку, знову те, що мені напрочуд смачно і комфортно їсти. При чому, це знову запропонував чоловік, не я. І це приємно дивує. 

Від такого перебігу подій я розслабляюсь повністю. Наш обід видався пізнім, але для вихідного дня мені це нормально. Потім ми перепочиваємо на дивані. Орест обіймає мене правою рукою, а лівою гортає стрічку новин в Фейсбуці. Він так відпочиває.

Я читаю товстенну книгу “Загальна психологія”, паперову і затишну. Потроху готуюся до майбутнього навчального семестру, бо невдовзі доведеться якось поєднувати і догляд за дітками, і роботу, і навчання. Думаю, що в мене все вийде. Я мрію допомагати людям — тим, хто сам цього справді хоче. Такі вже не брешуть, навіть собі. Я так думаю. І мені з ними буде комфортно. 

Я, звісно, навряд чи колись стану цілителькою і провідницею, як Павлія, в неї до цього особливий дар… А от психологом — мабуть, зможу. Колись. 

А ще, сподіваюся, Іра допоможе з малими під час навчальних сесій. А Орест — з побутовими справами, якщо все складеться.

Інколи переключаюся з читання на фантазії про майбутнє, і навпаки. Що ж, нічого страшного. Зараз такий стан, що можу собі дозволити незібраність, і зовсім не серджуся на себе через це. Сьогодні можна. 

В якийсь момент ледь не засинаю, поринувши в затишні думки. І раптом чоловік каже:

— А давай сходимо в парк, посидимо, подихаєм… З’їмо по морозиву?

— Ще питаєш? Я тільки за!

— Під’їдемо машиною чи пішки?

— Давай візьмемо машину. Про всяк випадок.

— Ага. Добре. Потім можна буде прикупити продуктів додому, привезти.

— Точно.

Я перевдягаюсь в легесенький бежевий костюм із лляної тканини. Штани і сорочка оверсайз, дуже зручні. Він виглядає трохи помнутим, навіть після прасування. Але мені байдуже. Здається, він беззаперечно стильний навіть так. І в ньому я почуваюсь як в своїй шкірі. На Оресту біла футболка і бежеві бавовняні подовжені шорти. Я дивлюсь на нього, та зауважую, який він все-таки симпатичний і приємний. Мені з ним так тепло… Пощастило.

Сідаємо на лавочку в мякому затінку. Вже прихопили морозиво. Має бути смачнющим — пломбір в ріжку, политий лимонним топінгом. Мабуть, смак буде таким же приємним і освіжаючим, як і аромат. 

Обережно відкушую шматочок. Смакую. Ковтаю. А тоді звертаюся до Ореста:

— В нас сьогодні якийсь такий гарний день вийшов… Хоч і трохи дивний.

— Ага. Іннусику. Я маю тобі щось сказати.

— Звісно, кажи.

— Я читаю твої думки.

— Ти… що?

— Читаю твої думки.