Розділ 4

— А ти дивуєш. Проігнорувала всі мої повідомлення, — замовкає на мить, — і дзвінки… Не чекав такого від тебе.

Різкуватий голос Ореста враз будить мене зі сну.

— Що?..  — тихо промовляю я.

Підриваюсь, трохи стривожена. 

— Соня, —  чоловік м’яко усміхається. 

Тягнеться до моєї щоки, трепетно цілує. Мені незвично.

— Яка взагалі година? — запитую я спантеличено. 

Шукаю телефон, бо звичайні годинники ми взагалі не використовуємо. Розумію, що його тут немає: ще в  обід залишила на кухні, і з того часу не торкалась. 

— Спи, не парся, — коротко відповідає Орест. 

Його погляд незвично теплий. І мені добре. Жодного болю чи дискомфорту. Від клубка в горлі  залишилось тільки незначне печіння. Мені спокійно. І я, нездатна опиратись, знову провалююся в сон.

Коли я повністю прокидаюся, солодко потягуюсь, помічаю, що за вікном вже повністю розвиднилось. Аж ріже очі, навіть затягнуті жалюзі не рятують. А я розслаблена, як ніколи. Згадую, що сьогодні субота. Значить — не проспали, нікуди поспішати, все нормально. 

Помічаю, що Орест все ще дрімає поряд. Він акуратно накритий ковдрою. Його обличчя усміхнене. І якесь… сяюче, чи що. Мені зараз біля нього так комфортно, що аж дивно. Так буває не дуже часто. Хіба що після того, як я читаю його думки. Але я цього не робила давненько. Ця його сонна усмішка не викликає в мене дискомфорту, як частенько бувало. 

Мені добре. Мені комфортно. Я не знаю, як це розуміти. Буду чекати, коли він прокинеться, можливо щось проясниться. Ще раз кидаю на нього погляд. І мені від цього в тілі напрочуд тепло і комфортно. Я, до речі, давненько так добре не висипалась. Можливо, від цього мені так легко. 

Неквапливо йду до ванної кімнати. Вчора не було ні сил, ні часу на водні процедури. Що ж, можна помитися зараз. Я не почуваюся зголоднілою, тому можна не поспішати готувати сніданок.  Вимочую все тіло під струменем теплої води. Наношу гель, він приємно піниться та пахне полуничним йогуртом. Це один з моїх улюблених ароматів. 

Після купання я почуваюся ще більш бадьорою. Давно мені не було так добре. І ніякого болю. Може, це вчорашні пів келиха знеболювального зілля досі так тримають. Не знаю. А моя тривога сьогодні вже не так давить чорною хмарою, як вчора. Тепер вона мов легесенька біла хмаринка, ніби з пухкої цукрової вати. 

За вікном сонячно. Анжелка знову застрибнула на підвіконня. Мабуть, Орест вночі випустив. Чую — її настирливий мявкіт з вулиці. Поспішаю впустити, а тоді рухаюся за нею на кухню, щоб погодувати. Вона кожні декілька кроків повертає голову в мою сторону і помуркує, наче стежить, щоб я не відставала. 

Коли прочиняю двері до кухні, в ніс несподівано б’є апетитний запах тушкованої рибки, відвареної брокколі та ще чогось свіжо-солодкого, поки що не вловлюю що саме. Заходжу, і бачу на столику вже чекає сніданок на двох. Орест приготував, поки я відмокала під душем, а я і не помітила, що він прокинувся. 

— Ну привіт, — кидає мені з теплою легкою усмішкою. 

— Добрий раночок, — муркочу у відповідь, поки в повітрі зависає здивування.

Я не звикла, що він готує з самого ранку, та ще й саме для мене, тобто те, що особисто я полюбляю їсти. Коли дивлюсь на тарілку зі стравою, апетит прокидається. Запах не обманув. На мене вже чекають декілька акуратних шматочків тушкованої риби і насичено-зеленої броколі. Поруч миска з вимитою лохиною, на якій ще виблискують краплі води. Мій животик любить саме таке, хоча я не так часто готую собі з турботою саме те, чого потребую… Частіше перехоплюю те, що приготувала для Ореста чи дітей за їхніми смаками.

Насправді я досі не розумію, що відбувається, чому мені так спокійно і комфортно, чому чоловік такий приязний і включений. І взагалі, мені подобається, як починаються ці вихідні. Якщо чесно, не хочу нічого з’ясовувати. Краще насолоджуватись моментом. А я таки вдало вибрала чоловіка. І любов між нами варта всього.

Поки я жую, він дивиться на мене зацікавлено і ніжно. Мені аж ніяково. Це не зовсім те, що зазвичай відбувається між нами. Зазвичай, навіть в хороші періоди так на нього дивлюся я. 

— Інночко, хочеш я піду сьогодні в спортзал з тобою? — нарешті випалює Орест.

Його погляд досі лагідний, і мені досі комфортно в тілі. Отже, говорить цілком щиро… А я завжди хотіла, щоб він мене підтримав. Проте частіше своє суботнє тренування пропускала, допомагаючи йому владнати якісь справи, або залишаючись приглянути за дітками.

— Дуже хочу, — промовляю з ледь не дитячим захватом.

І я цього справді вже давно хочу. Просто раніше не було такої нагоди. В Ореста відповідальна робота і постійно багато невідкладних справ. А сьогодні так пощастило, що він сам пропонує. Не можу втратити нагоду. Тягнуся до телефону, щоб перевірити час. Моє тренування на 12:00. Зараз лише 10:20. Встигаємо без проблем. 

Доїдаю свою порцію з ще більшим задоволенням. Орест сидить навпроти і до кінця снідає разом зі мною, хоча зазвичай він доїдає першим і біжить у справах… Я вже взялась за смачнючі соковиті ягоди лохини. Вони мені дуже до вподоби: не кислі і не надто солодкі. Саме те. 

Після сніданку декілька хвилин просто сиджу і дихаю, насолоджуючись моментом. Мені сьогодні все до вподоби, і я не поспішаю нікуди. Якось так виходить само. Тим часом чоловік без будь-яких нагадувань прибирає зі столу тарілки і завантажує посудомийну машину. Здебільшого цим займаюсь я, а інколи Євген або Ліля мені допомагають. Цікаво, як вони там без нас. 

Беру телефон і пишу їм до сімейного чату у Вайбер. Цікавлюся, як у них справи. Син майже одразу відписує: “прокинулись, поснідали”. Через дві хвилини доня записує кружечок, з непідробним захватом волає “мааам, ми сьогодні збираємось поїхати з тьотьою Ірою, Єгором і Єлизаветкою в аквапааарк!”. Мені за них радісно і спокійно. Схоже, в них сьогодні також буде гарний день.