Розділ 3

Це взагалі не схоже на мене. Я забула про Ореста. Забула про телефон, де ще з обіду не прочитане повідомлення від нього. Забула, що вже 19 минула, а він досі не вдома. Навіть забула, що він в ранковому повідомленні попереджав, що сьогодні буде пізніше. Він якось… ніби повністю вилетів з голови. Мабуть це через роботу. Я взагалі виснажила себе цими дедлайнами. Але ж мушу. Нам з Орестом потрібно обом добре працювати, щоб забезпечувати себе і дітей. Тим більше зараз, коли все так дорожчає. 

Мені незручно закінчувати дзвінок першій. Я почуваюсь трохи винною перед Ірою і дітьми, за те, що вона дбає про них зараз цілими днями, весь тиждень вони без мене. Не знаю, чи це не занадто для такого віку. Хоч і виглядає, що вони досить непогано справляються. Я продовжую розмову, але стаю якоюсь розсіяною. Думки блукають, слова губляться. 

— Мам, ти там не заснула часом, — питає смішливо Ліля.

Дивиться на мене щиро і турботливо.

— Ні, — відповідаю, і тепло усміхаюся їй.

Через секунду додаю:

— Але справді вже стомилась.

— Ну тоді лягай спати, — продовжує донька з властивою їй впевненістю. 

— Мабуть скоро справді піду вкладатися спати. А ви коли?

Прагну підтримати діалог, хоча  сил вже зовсім мало.

— Інночко, не турбуйся. Вкладу їх до десятої. Ще трохи пограються, а тоді в душ і в ліжко. Ти відпочивай, бережи себе.

Подруга дивиться на мене співчутливо. А я їй вдячна безмежно. Зараз мені потрібна допомога з дітьми, як ніколи. 

— Дякую тобі, — відповідаю їй коротко. 

— Інно, добре що ти привезла малих до мене. Моїм було скучно самим, а так хоч поспілкуються поки літо, разом цікавіше. А то ще трохи, і знову школа. Хтозна коли б ще зустрілись. 

— Це точно. Мої давно питали, коли ми вже поїдемо в гості, або ви до нас…

Я дивлюся на подругу з теплою вдячністю. І мені так незвично. Ще недавно я не мала кому довіритись, і було дуже важко з дітьми 24/7/365. Добре, що ми знайшли одна одну.

— Добречко, то ти відпочивай, завтра обов’язково зідзвонимось.

Іра бачить, яка я вже сонна. Тож відпускає мене, знаючи, що я перша не закінчу дзвінок. 

— Надобраніч, мам, — гукає Ліля. 

— Пака, — каже Євген. 

— Допобачення, — в один голос говорять Єгор з Єлизаветою. 

— Надобраніч. Гарних вам снів. Завтра обов’язково зідзвонимось. Пакусики. — відповідаю я. 

Іра закінчує дзвінок. Я ще кілька секунд втомлено дивлюся в монітор. І засинаю прямо в кріслі. Мені сняться метелики і зірки в густій, теплій, паркій темряві. Спиться дуже затишно і спокійно. Хоча мені все це зовсім незвично. Я ще не засинала отак перед столом. Такі дива. 

Прокидаюсь від незвичного шуму. Наче щось шкрябає по склу. Не одразу розумію де я і що відбувається. Бачу перед собою погаслий монітор. Шум наполегливо продовжується. Я піднімаюся на ноги. Почуваю себе напрочуд добре, як після такого втомлюючого дня. Починаю орієнтуватись. Настирливий скрегіт з боку вікна. І я вже починаю здогадуватися в чому справа. 

Пухнасте неподобство Анжела проситься у вікно. Оце так кішка. На вулиці тепло, і вона гуляє майже цілодобово. А повернутись додому вирішує в найбільш незручний момент. Прочиняю вікно. Короткий вдячний “мур”, і вона побігла з мого міні-кабінету крізь прочинені двері на кухню. Там в куточку її миска з кормом. Через раховані секунди чую істеричне волання:

— Мяу! Мурр-мяуу-ауу!

Це так раптово, що я аж здригаюсь. Поспішаю за нею перевірити, що ж там трапилось. 

Бачу —  сидить перед порожньою мискою, а погляд до мене звертає такий злісно-вимогливий, що здається, могла б і вкусити. 

—  Ну все зрозуміло, — кажу кішці.

Дістаю з полиці банку з кормом. Насипаю добрячу порцію. Настрій Анжелки змінюється миттєво. Тепер це не безпощадна злюка, а найлагідніше на світі створіння. Треться до моєї ноги, вдячно муркоче і приступає до вечері. 

Я бреду в спальню. В мене немає сил ні на що. Падаю в ліжко і провалююся в глибокий сон, забуваючи про геть усе на світі. Матрас м’який, як ніколи. Бавовняне простирадло приємно холодить. Мені ніколи перевдягатись, приймати душ чи турбуватись ще про що-завгодно. Тіло і свідомість одноголосно вимагають — спати. Мене вже ніхто не зупинить.