Правдиве  відтворення  емоцій

Роздуми про збірку поезій «Метро всередині нас», Біла Церква, 2019, 240 с.

У той час, коли і школа, і преса, і парламентська трибуна використовувалася для того, щоб посіяти ворожнечу та злобну ненависть, грпа молодих авторів уклала дружній проект.  І допоки  покидьки брались до остаточного грабунку матеріальних і моральних цінностей української спільноти,  шістнадцять поетів облаштовували таку ж кількість поетичних станцій у лабіринтах того метрополітену, який живе у кожному з нас. У вступному до книжки слові Леся Мудрак, зазначивши вагомий внесок ініціаторки укладеної збірки  Вікторії Шевель,  зробила наголос: « Я могла би безкінечно сипати цитатами й метафорами авторів, які мені видалися дуже вдалими. Але це вже – завдання майбутніх рецензентів…» Ось до цього й долучуся... Хоча кожний автор мову веде про своє, наболіле.

Ось – перша зустріч із текстом Ганни Лаврик «Самотність». Наводитиму лише уривки. Хто охочий до суцільного текстуального зображення та образу – придбає книгу та прочитає…

«…Компанію мені складає моя самотність…» – пише пані Ганна, чи не символічно, на станції метро «Палац України»… І пояснює: « З нею зручно жити, в неї добре ховатися…»  А й справді, чи не ховались ми усі разом, принаймні останні п`ять років…  Переховуючи у такий нехитрий спосіб свої роздуми? Хто відверто признається? Але, поетка полишає свою схованку, знаходить у собі сили покинути «Палац України», бо, навіть самотність підказує їй: « Я… кличу тебе у дорогу…» Тож рушаймо і ми далі лабіринтами метро, що всередині кожного з нас…У русі пізнається сенс буття. І чим дужче швидкість, тим потужніше мізкується. Адже шаленство швидкоплину утворює несамовиту тишу… « Що тобі тиша? Де ти є справжня? – запитує героїня у вірші «Надія», –  Інколи істину можна побачити/ У викривленому дзеркалі…» Тут ніякому міщанському Нарцису не відчуватиметься презирство таке саме, як глузування над собою… А тим часом життя йде крізь свою буденність: « На кухні стояв дим коромислом./ Якась іспанська співачка співала фаду./ Вона готувала салат…» (вірш «Пристрасть»)  А далі  розгортається мелодрама, майже малий метр кіно. Тут цікаві деталі. Я посмакую одною. Ось «співачка співала фаду…» Слід пояснити:  Фада –  не іспанський, а  португальський музичний жанр. Буквально слово «фаду» означає «фатум», «доля». І домінантною емоцією у таких творах є ухвалення гіркої долі. Однак, головна персона  поезії «Пристрасть» за українською звичкою справляється і з фатумом, не лише ухвалено, а навіть зухвало. Знай наших! Коли поглянути широко-розкритими очима на усю підборку від Ганни Лаврик, можна угледіти суцільний спектакль про кохання та про щастя. Тут є все: і «ластівки у весняному небі», і  «міцні обійми» і кода, філософсько-медитативна, справді  схожа на сидіння у метрополітені, на засмальцьованій і блискучій від того лавочці, споглядаючи потяги: «Закутана в свою Тишу…» і де «Бурхливе життя пролітає повз тебе…» Адже, дісно  і «мої почуття/ Живуть всередині мене…»

***

« і знову буденність, меланхолія / пігулки та втома / вбивають / поволі…»  – промовляє зовсім не випадково наступний мандрівник збірки Назарій Нестерук у безіменному вірші. Ще молодий за віком автор поринає і тягне за собою читача у вир кохання – «учинків щирих і шалених», де він несамовито шукає образ коханої… « у березні й квітні / у літньому світлі / навколо невпізнаних світобудов / уздовж тротуарів та залізниць…» І віриться, що це про закоханість, справжню.

***

У чому  полягає сенс «Середмістя пам`яті» розповідає Володимир Присяжнюк із Фвано-Франківщини. Він, як зазначається у втупі,  лірик та пародист, меломан, композитор, дизайнер, біоенергетик, геймер та завзятий рибалка. Спираючись на такі характеристики занурюємося у тексти,  які сам їх утворювач характеризує так: « … це найяскравіші пережиті емоції, те сокровенне, що живить творчість автора і дає йому наснагу».

Спокійно і впевнено веде нас текст за текстом автор-пародист. Терпеливо, як на уроках життя,  він інколи і повчає.  І від цього шляху, живо-споглядання, не змусять ухилитися ніякі угоди із тремолами сумління мозкового паралічу та мелізмами безпринципної байдужості гудіння «людства вулика» навколишнього світу. Світу,  що теж летить, шалено кудись у  «фантасмагорії доріг»… А разом летимо й ми. Із палким, все ж таки бажанням «Не заплямити власну честь – / Сторожу гідності й блаженства / На перевалі перехресть».  І читача, слід визнати, ненав`язливо, втім невідворотньо супроводжують «марші, кантати, фуги…, гімни, оди, фальш фальцтів, створені кимось коди…» Іх, щоправда, подекуди самому віршо-творцю вдається «Препарувати ланцетом». Хоча, більшість з нас у хиткому метушінню  не форсує подій життєплину… І, можливо, веде себе, як той, згаданий автором «Господар веде не свого коня – / Совість на забій». І ніде правди діти, шлях, що його показав і , вірю, пройшов сам Володимир Присяжнюк, є шлях передових робітників на ниві літератури, принаймні. А ми ж що? «Навмання ми і далі ходимо –/ Поодинці – провулками, лазами…» Справа честі – це найкраще поетослово, здатне зміцнити повну єдність творчих і добрих сил людей, попри гонитву життя, з її сутінками і схованим сяйвом, парадоксальним  «Серед статечності світу…».

***

Євгенка Чугуй, яка за власним признанням «оминає голосні місцини і ховається у лісових просіках Ірпеня», напрочуд чесно, просто й дещо навіть урбаністично закликає: «пізнавай і люби». Але не будь-де,  і, навіть не на лоні природи,  а в самих її нетрях – «Тут, у щелепах нір та шлунках печер, / Розстібаєш в собі кожен сховок забутий…» Звісно, напрошується бажання пародіювати такі рядки. Втім, краще іх перечитати та поміркувати разом із авторкою. Ще і ще рушити, хай і віртуальними алеями парків, чи зануритися у хаші лсу, й підвівши очі просто неба, замислитися про своє єдине життя, бо правда ж: «Сьогодні, як і століття до того, / існують лише маленькі світи кожного з нас…», а «старці маліють, діти ростуть,/ трави проходять крізь душі роду…» Із підтвердження цієї рішучої заяви йтимуть міркування, безупинно… І робляться ілюзорними різні завеликі, втім вкрай заморочені, самокопські закиди сумління на кшталт права на самовизнання дрібних і не дуже дрібних народів, тощо. Адже, знову погоджуємося із останнім текстом, з якого наведу ще уривок: « силуючись щось у собі знайти / пророки ставали тиранами / матері старими дівами / письменники спивалися до чортиків…»