Кома як крапелька крові…

(Роздуми про книгу Сергія Левченка «Оплакування дощу»,  Черкаси, 2012., 80 стор.)

Рубріка «Сторінками старих книг…»

Одразу слід зазначити, що книга «Оплакування дощу» – унікальне видання. І майже не доступне у продажу…

Так і сама творчість Сергія Левченка була непродажна…

Ми були знайомі з ним…

Багато років…

Але, не стрічались…

Чи шкодую я за цим?

І так і ні.

Я певний – письменників слід читати, а знатися із ними не обов`язково. Інколи навіть і не треба … Життя – це структуроване зростання…

Тепер наша дружба – як спомин. Все стало далеким... І тепер між нами не тільки далечінь відстані і років...

Але ми поряд. Завдяки його книгам. І зокрема цієї.

І не хочеться мовчання... Бо тяжко слухати як годинник розбиває час на сотні уламків... І я читаю книгу друга... І ніби чую його дихання, його голос, його наголос у словах. А слова в нього особливі – особисті.

«Поезія – це вічний поета діалог із самим собою.»[1]

Ні.

Не тільки із собою! Ще – із цілим світом…

Але це  – так – ліричний відступ.

Отже – Сергій Прокопович Левченко – автор багатьох книг поезій, прози, перекладів. А ще був антиглобалістом, і людиною, що не визнавала будь-якої диктатури, навіть слова… І його дивіз «Коли пишеш, непогано б знати про що…» цілком виправданий у названій книзі.

«Пишу своєю мовою і державний статус їй протипоказаний»[2]

«Поезія – це свобода слова у вірші»[3]

«Слава нашою мовою – це також чутка і брехня…»[4]

У його книзі скачуть коні, палає степ, гасають зграї собак, на морі поблискують дві чи три яхти і лежить батько в кривавій вишиванці...

І все це оплакують дощі...

А поет оплакує дощ…

 «У прочитаній книзі –і добро і зло. В непрочитаній – паперу кіло.»[5]

І виникає кольорова картина, яскрава.  Особливо це цінно ось тепер. Тепер, в цей сутінковий час блєкаутів... Коли очі наші томляться в темряві... Але – яскравими живими фарбами поет Левченко розповідає... Розповідає несумну правду, лаконічну…

«І в літературі є таблички «Ч» і «Ж».[6]

Випукло до карбованого слова.  Тут поет – майстер символу, неперехідного... Ця чуттєво-вірна зашифрованість несе не лише подвійний сенс... Але, ще й художність…

« З брудної піни політики може вийти не Афродіта, а брудна публічна дівка.»[7]

Читаючи книгу, наче заглядаєш у життя. І не лише у життя автора. Але й своє. І свого оточення... І, взагалі, у життя…

«На ТБ передача: Як сім`ю зберігать?

А веде її, вибачте, звичайнісінька б…»[8]

«Хотів галченя узяти з тротуару,

Була це перша і остання спроба,

Бо налетіла галич, мов баби з базару,

І ну клювати мене, та прямо в лоба.»[9]

«Знову кричать сирени,

Як тоді, брате, тоді,

У холодній чорній воді

Біля фортеці Брест…»[10]

«На роботі одна мова,

На трибуні – друга,

Третя мова – то удома,

Четверта – для друга…

І лиш з мамою мертвою

Говоримо відверто ми.»[11]

От тут дійсно схаменешся... Мудрість людська поета Сергія Левченко полягає в умінні розподіляти свої думки відповідно до ступеня їх важливості.

«Фінішувати важко не тільки в спорті і житті, але й у творчості.»[12]

«Куди дінуться всі мої книжки, думки, мій сленг,любов?…» – запитував поет…

Відповідь у кожного з нас буде неоднакова…

Але, буде.

[1] Сергій Левченко «Оплакування дощу»,  Черкаси, 2012.,  С.34 (тут і далі цитування за цією книгою. (О.А).

[2] С.24

[3] С.26

[4] С.29

[5] С.12

[6] С.21

[7] С.31

[8] С.44

[9] С.52

[10] С.64

[11] С.71

[12] С.27