Те, про що не йдеться прямо …

(Роздуми про книгу «Слово о полку Ігоревє», Київ, 1952., 120 стор.)

Рубріка «Сторінками старих книг…»

Рима, а точніше, дивовижні співзвуччя «Слова» переконали не одного читача, що у XII столітті поети знали багато чого, чого не знали навіть Хлєбніков із Тичиною.

Автор «Слова о полку Ігоревє» добивався такої побудови оповідання, при якому сама композиція твору немов знаходить людський голос… І так доносить до нашої свідомості те, про що не йдеться прямо…

Ще виявилося, що вірш «Слова» не схожий на жодну з відомих систем віршування, але це вірш – зі своїми законами і секретами побудови… І багато перекладачів бились над першоджерелом не один рік… Адже переклад без втрат неможливий.

Питання, якою ціною доводиться платити за втрати.

От – наведу уривок простого і чітко писаного прозового перекладу професора М.К. Грунського:

«Чи не добре було б нам, браття, почати давніми словами сумне оповідання про похід Ігорів, Ігоря Святославовича. Почати ж цю пісню за бувальщинами цього часу, а не за вигадкою Бояновою. Бо, коли Боян віщий хотів комусь пісню скласти, то розливався він думкою по дереві (по гуслях), сірим вовком по землі, орлом сизим попід хмарами. Пам'ятав він, як сам казав, чвари давніх часів, і пускав він десять соколів на стадо лебе­дине; як тільки(сокіл) наздоганяв (лебедицю), та раніше за інших починала співати пісню старому Ярославу, хороброму Мстиславу, що зарізав Редедю перед касозьким військом, красному Ро­манові Святославовичу. Боян той, браття, не десять соколов на лебедине стадо пускав, а покладав свої віщі пальці на живі струни, і вони самі рокотали славу князям…»[1]

А такий от  фрагмент поетичного перекладу Максима Рильського:

Чи не гоже було б нам, браття,

Розпочати давніми словами

Скорбну   повість   про   Ігорів похід,

Ігоря Святославовича? –

А зачати нам отую пісню

По сьогоденних бувальщинах,

Не по намислу Бояновім.

Боян бо наш віщий,

Як хотів кому пісню творити,

Розтікався мислю по дереву,

Сірим вовком по землі,

Сизим орлом попід хмарами.

Спогадає перших днів усобиці –

Випускає він десять соколів

А на зграю лебединую:

Котру сокіл доганяє

Та перша і пісню зачинає –

Чи старому князю Ярославові,

Чи Мстиславові хороброму,

Що зарізав Редедю

Перед полками касожськими,

А чи красному Роману Святославовичу.

Боян же, браття, не десять соколів

Напускав на зграю лебединую,

Накладав він на живі струни

Віщі персти свої, –

І самі вони славу князям рокотали…»[2]

Читач розуміє,  що книга не може змінити світ. Але розуміє і те, що літературні пам'ятки незамінні. За допомогою їхнього мистецтва перекладу, що вічно оновлюється, виховується в людях важлива якість. Якість людини: громадянська мужність, любов до ближнього, справедливість і терпимість.

Так, Ігор зазнав поразки. Занапастив військо. Потрапив у полон.

І вороги знову тероризують і мучать...

І ніяк не надходить викуп...

І не настає спокута.

І потрібна втеча...

І сподіватися нема на кого. І плаче Ярославна...

І закликає всі небесні сили врятувати її чоловіка...

І її кохання і перемагає...

І це викликає у читача почуття потрясіння, глибокого... І поема змушує замислитися над цим питанням... Крізь показані словом витоки: помилки, жорстокості, страху, приниження, болю...

Ігор повертається з полону.

Повертається іншою людиною...

І зрозуміло, що найталановитіший переклад «Історичної пісні про похід на половців удільного князя Новоград-Сіверського Ігоря Святославича»  мало схожий на оригінал.

Існує понад п`ять десятків віршованих перекладів та переспівів «Слова» українською мовою. Всі перекладачі намагались реставрувати звучання, фарби та ритм давньоруського вірша…

Нащадки часом схильні ставитися до культури предків трохи зверхньо.

Але все частіше здається, – писав поет і дослідник Андрій Чернов[3] у 1985 році, – що «Слово про похід Ігорів» ще піднесе сюрпризи поетам, історикам, літературознавцям і, звичайно, перекладачам…

[1] «Слово о полку Ігоревє», Київ, 1952., С.75. (тут і далі посилання на це видання (о.А.)

[2] С.87-88

[3] Андрій Чернов висунув та аргументував версію про те, що автором поеми був Ходина Святославич. На думку Чернова, ім'я автора зашифровано у тексті у вигляді акростиху та сфрагіди (авторського підпису у третій особі). Він ототожнює Ходину із сином великого князя Київського Святослава Всеволодовича – Володимиром Святославичем.