Серце на кольки…

(Роздуми про книгу Миколи Ярового «Грації та репутації», Київ, 1975., 128 стор.)

Рубріка «Сторінками старих книг…»

Кожна книга отримує свою судьбу. Як і людина... І кожна книга пов'язана із правдою. Особливою правдою пов'язані із життям гумористичні видання…

А в кожному жарті - частка тієї правди. Правди, про яку знають усі. Але сказати не кожен може.

Невеличку, у розмір ташен-бух книжку я купив у букініста.  Нині таких вже не видають. І не видадуть вже ніколи… Така доля книжки. Така доля автора. Така доля читача. Щоправда, може десь в бібліотеках вона й зберіглася… Наклад книги 8000 примірників. Що для сімдесятих-вісімдесятих років минулого століття – замалий… Читали тоді добре. Книги розкуповувалися. Особливо – гумористичні.

А нині книги купують вже не так. Навіщо сполучати себе читанням. Навіть, якщо книга хороша та правдива... Навіщо себе зв`язувати з правдою, яка найчастіше не приносить радості... Війна. Горе...

Слід зазначити, що сам автор був учасником війни… Ще тої – Другої світової, 1941-1945 років.

Правду, хоча багато хто шанує, але не долюблює. А жарт люблять усі... Ну, майже всі. Хоча особливої ​​поваги до гумору не плекають...

У  названій книзі вміщено прості поезії (веселі і не дуже), байки і сатиричні казки та притчі.

Всі книги чомусь вчать. І не буває жодної без користі тому, хто їх пише і хто їх читає… Бо завжди в них присутні актуальні рядки… Да, саме так – актуальні, попри минулість часу…

Процитую дещо:

«В дикій ненависті злій

Душегуб – війни палій…»[1]  

Сьогодення… А писано вірш ще 1955 року…

А ось про наше щасливо дитинство тих років:

« Батько гостинчика віз не простого:

Ряжанки глечик, десяток яєць,

Смажену качку, насіння смачного,

Коржики з маком, пухкий буханець…»[2]

Не знаю як хто сприймає цей уривок… А я – так майже наочно побачив те написане  у далеких шестидесятих…

Так минуле і сьогодення змінюють одне одного. Як кадри в якомусь кінофільмі... І так історія сперечається з сучасністю. І все це разом – напрочуд цілісно, ​​єдино...

А – ось про вічне… Так і твір називається «Безконечна історія»:

«Одружився горлодер – узяв біснувату,

Та зчинили бійку-гвалт на весь двір і хату!

Чоловік схопив дрючок, а вона качалку…»[3]

А ось, як у 1973 реагували на  парадокси наче б то майбутнього… Щось таки схоже:

«Де не глянеш – автомати!

Справжнє чудо, справжнє диво:

Їжте смажені курчата,

Пийте соки, пийте пиво,

Їжте свіжі бутерброди,

Користуйтесть телефоном…»[4]

Микола Прокопович Яровий був родом із Одеси. Тож почуття гумору його супроводжувало, завжди.  Ось – дещо про виховно-педагогічні здібності батьків, деяких:

Як забіг Павлусь у хату:

– Розкажи про трактор, тату!

– Трактор, сину… це дінь-дзінь…

Це такий залізний кінь… –

Посміхнулось хлопченя:

– А залізна є свиня?[5]

Чи не здається, що такий простий екзерсіс надає короткому віршу масштабність, епічну?...

Поет-гуморист декілька років  працював консультантом кабінету молодого автора. Це у Спілці письменників України.  Тож залишив  трабл і про передбачливих письменників:

Автору доводить рецензент:

– Хороший нарис, молодец!

Потрібно тільки доробить

Вінець всього – кінец!... –

Скривився автор і прорік:

– Навіщо переробка ця?

А може, нариса ніхто

Читать не буде до кінця… [6]

Ото ж і я на цьому закінчу і свій нарис… Вже підмічено...   Наприклад, на стрічках новин здебільшого юзери гортають їх. І коли «багато тексту» – прогортують…

І, все ж таки…

Жарт тримався і буде триматися в суспільстві, легко...

А правда – що слон у посудній лавці...

Ось чому вона і з'являється у супроводі жарту...

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------  

[1] Микола Яровий «Грації та репутації», с.5. (тут і далі цитування за цією книгою (О.А.)

[2] С.9.

[3] С.27.

[4] С.61.

[5] с.68.

[6] С.71.