Розділ 3

Гвен сиділа за своїм столом, гортаючи документи, коли двері кабінету відчинилися. Вона підняла голову, очікуючи побачити Грейсона чи Келеба, але замість цього до кімнати увійшов високий чоловік у діловому костюмі. Його світле волосся було акуратно укладене, а яскраво-блакитні очі — такі холодні, що могли б здаватися незворушними, якби не їхній пронизливий погляд.
 

Чоловік виглядав так, ніби його обличчя можна було б вирізати зі сталі: гострі риси, зосереджений вираз. Він перевищував Гвен на добрячих 20 сантиметрів і миттєво виділявся своїм статурою.

— Майор Генрі Бейтс, — сказав він низьким, але чітким голосом, простягаючи руку.

Гвен підвелася, потиснувши його руку. Вона зауважила міцний, впевнений потиск — не надто сильний, але такий, що говорив: “Я тут, щоб бути серйозним”.

— Агент Гвен Кінгстон, — відповіла вона. — Ми вас чекали.
 

— Чекали чи сумнівалися, що це потрібно? — запитав він із ледь помітною усмішкою, що більше скидалася на іронію, ніж на дружелюбність.
 

— Скажімо, здивовані, що нам надали настільки… досвідченого колегу, — Гвен підбирала слова обережно, намагаючись не видавати своїх думок.

Грейсон, який стояв біля дверей, вступив у розмову.
 

— Бейтс приєднається до нас як консультант. Він має досвід у подібних справах.
 

— Усе так, — додав Генрі, скидаючи пальто й розглядаючи кабінет. — Я брав участь у кількох розслідуваннях, де злочинці залишали подібні “сліди”. Ваш випадок одразу привернув увагу.

— І що ж ви знайшли? — запитала Гвен, схрестивши руки.

Генрі вийняв із портфеля кілька документів і фотографій, розклавши їх на столі.

— Усі ці справи об’єднує не лише спосіб дій, але й специфічний почерк. Як ви вже, напевно, помітили, наш “артист” залишає не тільки листи, але й дрібні підказки. Одна з них — символ піраміди, який раніше був помічений на місцях інших злочинів.

Грейсон нахилився ближче, переглядаючи фотографії.

— Символи? Ви вважаєте, що вони щось означають?

— Можливо, це лише маркер, спосіб позначити свою роботу, — припустив Бейтс. — Або ж це частина більшого плану. І це те, що ми маємо з’ясувати.
 

Гвен мовчала, пильно вдивляючись у фотографії. Її погляд постійно повертався до Генрі, неначе вона намагалася зрозуміти його так само, як і докази.
 

— І чому ви вважаєте, що це більше, ніж просто маркер? — запитала вона, трохи нахиляючись до нього.

— Бо я знайшов ще одну річ, — сказав Генрі, опускаючи голос. Він дістав з папки ще один документ і поклав перед нею.
 

Це був звіт про останній злочин, але в кінці, між рядків, хтось дрібно написав:

“Чи вмієте ви розпізнавати тіні, агенте? Бо вони завжди поруч.”
 

— Це було написано поверх звіту, коли його повернули з архіву, — пояснив Генрі. — Жодних відбитків, жодних слідів, хто це зробив. Але здається, наш артист не лише грає з жертвами, а й зі слідством.

Гвен і Генрі обмінялися поглядами.
 

— Ви теж думаєте, що це хтось із наших? — обережно запитала Гвен.

— Я думаю, що ми повинні бути дуже обережними, — відповів Генрі. — Бо наш ворог точно знає, як ходити перед нами на два кроки вперед.

Розмова між Гвен і Генрі на мить перервалась, коли двері кабінету рішуче відчинилися. На порозі з’явилася жінка середнього зросту в білому лабораторному халаті. Її коротко підстрижене волосся і темні круглі окуляри створювали враження неймовірної зібраності та професіоналізму. Вона тримала у руках кілька документів і жестом попросила уваги.
 

— Мене звати доктор Мелані Грант,— почала вона, прямуючи до столу. — Я керую лабораторією, яка займається аналізом доказів. І я думаю, що у нас є щось, що приверне вашу увагу.
 

— Уважно слухаю, — кивнула Гвен, підводячись до неї.

Мелані розклала папери на столі й вказала на один із документів.

— Ми щойно завершили попередній аналіз тіла останньої жертви. На перший погляд нічого незвичайного: вбивство було чистим, без явних слідів боротьби. Але ми помітили невеликий укол на шиї дівчини, праворуч, майже під волоссям.

Генрі нахмурився, підходячи ближче.

— Укол? Ви впевнені, що це не випадковість?

— Абсолютно впевнена, — відповіла Мелані. — Ми провели токсикологічний аналіз, і виявили в її крові залишки надзвичайно рідкісного наркотику — альфа-тетраксоліну.

— Альфа-тетраксолін? — Гвен швидко згадувала все, що знала про цей препарат. — Це той, що викликає параліч?

— Саме так, — підтвердила Мелані.

Господи, це ж через що довелось пройти молодій дівчині. Я знову глянула на фото Емі, молода журналістка, скоро мало бути весілля.. в неї могло бути світле майбутнє.

—Його основна дія — тимчасовий параліч нервової системи. У великих дозах він може викликати серцеву зупинку, але, як правило, його використовують для того, щоб знерухомити жертву.

— І де його можна дістати? — запитав Генрі, схрещуючи руки на грудях.

— Це один із найрідкісніших і найконтрольованіших препаратів. Його використовують лише у спеціальних лабораторіях, і доступ до нього мають одиниці.

Гвен обернулася до Мелані, її очі стали гострішими.

— Ви перевіряєте можливі витоки?

— Уже в процесі, — кивнула Мелані. — Ми зв’язалися з усіма лабораторіями, які офіційно працюють із цим препаратом. Але поки що ніхто не повідомив про втрату.

— Це звужує коло підозрюваних, — задумливо сказав Генрі. — Хтось або працює у таких лабораторіях, або має зв’язки з ними.

— Згодна, — відповіла Гвен, склавши руки на грудях. — Докторе Грант, чи можна дізнатися, скільки часу минуло між введенням препарату та смертю?

— Ми над цим працюємо, але попередньо — не більше півгодини, — сказала Мелані, підбираючи документи. — Якщо знайду щось ще, повідомлю.

— Дякую, докторе, — сказала Гвен.