Розділ 2

Гвен сиділа на задньому сидінні службового автомобіля, дивлячись у вікно, за яким пропливало місто. Вулиці поступово поринали у вечірню темряву, і лише мерехтіння вогнів ламп створювало відчуття безпеки.

— Що думаєш? — порушив тишу Грейсон, сидячи поруч із водієм.

Гвен перевела погляд на нього.

— Думаю, що це не перший раз, коли він залишає листа. І навряд чи останній.

— А почерк? Щось каже? — додав сержант, який сидів поруч із нею. Його звали Келеб, і він виглядав таким же молодим і амбітним, як і належало новачкові.

— Каже, що він впевнений у собі, — відповіла Гвен. — Надто впевнений. Його послання — це спосіб грати на наших нервах, перевіряти, як далеко ми готові зайти.

— Але якщо він такий обережний, чому взагалі залишає листи? — Келеб нахмурився. — Чому просто не зникнути, як це роблять інші?

— Бо йому потрібна аудиторія, — сухо сказала вона. — Це не просто вбивця, це артист. І листи — це його сцена.

Грейсон хмикнув.

— Артист… Щось я таких артистів уже бачив. Завжди думають, що розумніші за нас.

— А вони й справді розумніші, — відповіла Гвен, змушуючи Грейсона здивовано зиркнути на неї через плече. — Але лише доти, доки ми цього не розуміємо. У кожного є слабкість, навіть у геніїв.

— І яка ж його слабкість? — кинув Келеб, скептично дивлячись на неї.

Гвен усміхнулася куточками губ.

— Усі артисти прагнуть визнання. Його слабкість — це потреба бути поміченим. Інакше навіщо він писав би ці листи?

Машина зупинилася біля будівлі відділку. Гвен уже тримала в голові план: передивитися старі справи, знайти схожі елементи, спробувати зрозуміти, як саме мислить їхній “артист”.

Коли всі виходили з машини, Келеб тихо кинув:

— Ти завжди така холодна?

Гвен зупинилася, подивилася йому прямо в очі.

— Ні, але це справа не про емоції. Це про те, щоб зупинити наступну смерть.

Не чекаючи відповіді, вона пішла до входу у відділок, залишаючи Келеба задумано дивитися їй услід.