Середня донька Олена

Друга донька Марії дев’ятнадцятирічна Олена вийшла заміж за завзятого військового і вже мала двійко дітей. Чотирьохрічних двійняток, хлопчика Петра й дівчинку Анастасію. Малу лагідно називали Нюся. Вона була квола, бліда, погано їла та не розмовляла. А ще дуже залежала від матері, плакала коли тої не було поруч.

Марія більше переймалась через онуку, ніж через доньку. Саме вона наполягала на тому, щоб Нюсю возили до прозорливих старців у монастир та на вичитки до церкви. Але зрозуміло, що в сім’ї з неблагополучним дитям не все йшло гаразд. 

Чоловік Олени, забравши сина й таким чином поділивши дітей на «твого» та «мого», поїхав на місяць до Франції по справах. Олену ж змусив переїхати з міста в село для того, щоб за його словами: «донька дихала свіжим повітрям та одужувала». Жінці у великому родовому маєтку було незатишно та самотньо.

Я зацікавився Анастасією, тому склав карту і для неї. Як не дивно, читати долю дитини було легко, поруч із нею завжди були спокій та статки. Епідемії оминали ті міста, в яких вона жила, війна точилась деінде. Дівчинка не буде тяжко працювати і дня в своєму житті, не пізнає негаразди сімейного життя. Чомусь у голову прийшла Біблійна історія про десятьох праведних в одному місті[1]. Я навіть склав маршрут паралельного пересування для себе, в залежності від тих міст, де буде жити ця дівчинка.

- Що там з моєю третьою донькою? - питає жінка й високо підіймає брови.

- Я б ще хотів про Анастасію сказати кілька слів, поки ми не відволіклися, - кажу й чую, як починають палати щоки та труситись руки. Зараз своїми словами я можу змінити долю. Я цілком і повністю розумію, що покладаю на себе величезну відповідальність. До того ж я до цієї миті не знаю, чи правильно вчиняю. Чи є на це воля Бога. Але мовчати я не в силах.

- Що таке? - питає Марія, її вії тріпочуть.

- Доля Анастасії стане кращою, коли ви отримаєте опіку над дитиною. Ваші мапи майже збігаються. Саме ви можете запобігти розвитку хвороби онучки.

Мовчу й бачу у своїй уяві, як бабуся на великій сонячній галявині показує блідій дівчинці з великими блакитними очами кущі суниць.

- Відкривай ротик, - каже вона, коли в її долоні лежить вже із десяток ягідок. Мала слухняно їсть червоні солодкі бубочки та, посміхаючись, обіймає бабусю за шию обома ручками. Обидві, сміючись, падають у вогку траву.

- Виключено! - каже Марія впевнено. - Як я заберу дитину від матері? Що скажуть люди?

Вона бачить осуд оточуючих, а я бачу як військовий офіцер, батько Анастасії цілує своїй тещі руки та радиться з жінкою про довічне утримання її матері.

[1] Буття 18:32