Перша кгнига циклу "Хибне пророцтво"

ЧИСТОТА ДОГМИ

Глава перша

Попіл під шкірою

Запах скверни завжди приходив першим. Не диму й не гнилі — щось глибше, ніби саме повітря згадувало чуже минуле й не хотіло його відпускати.

Мієртан Краг зупинився на гребені пагорба й повільно, обережно втягнув повітря — так куштують отруту кінчиком язика.

— Отже, тут… — прошепотів він.

Унизу, в западині між зламаними валунами, темніли рештки ферми: дім із проваленою покрівлею, перекошений хлів, випалена земля. Ані слідів пожежі, ані ознак битви. Усе виглядало так, ніби життя звідси просто стерли.

Мієртан поправив плащ. Тканина була стара, багаторазово латана, просякнута сіллю, попелом і тим, що не відпирається. За плечима висів короткий клинок без прикрас — ані срібла, ані рун. Звичайна сталь. Так безпечніше.

Він спускався повільно, ступаючи туди, де трава ще залишалася живою. Скверна не любила зеленого: там, де вона торкалася світу, рослини або чорніли, або росли неправильно — викрученими, хворобливими формами.

Западина зустріла його тишею — надто повною, щоб бути справжньою. Така тиша виникає там, де немає і ніколи не було нічого живого… або де все закінчилося чимось дуже недобрим.

Мієртан присів, торкнувся землі кінчиками пальців і заплющив очі. Він зосередився й провів стандартний ритуал пошуку Мисливців за Скверною — не закликаючи, не молячись, не вимовляючи жодного слова. Просто відкрив свою волю простору й дозволив їй відчути його межі.

Так уміли лише Мисливці. І більше ніхто.

А Мієртан був останнім із них — і володів цим прийомом досконало.

Скверна була тут. Залишкова, витончена, але зла. Вона тягнулася до нього, впізнаючи. Як голодна тварина — до тепла.

Він дозволив їй увійти. Ненадовго.

Всередині щось холодно клацнуло, ніби невидимий замок провернули на пів оберта. Скверна слухняно згорнулася, втративши форму, позбувшись агресії.

Нещодавня, — зрозумів він. — Не більше двох тижнів.

Мієртан видихнув і підвівся.

— Не Крели… — сказав він уголос.

Якби це були породження Вивороту, тут лишилися б сліди: розриви простору, сліди кігтів, нестабільні поля. Але ферму зачистили акуратно. Надто акуратно для тварюк.

Він рушив до дому.

Усередині пахло сухим деревом і чимось солодкаво-важким. Смертю, що давно охолола. Мієртан переступив поріг і одразу побачив сліди: на стіні — відбиток долоні, втиснений у камінь так, ніби той був м’яким. Поруч — подряпини. Людські нігті.

— Її тримали, — тихо сказав він. — І довго.

Оглядаючись, Мієртан звернув увагу на тріснуті дошки підлоги й уламки колись гарного паркету. Попри старий і занепалий вигляд, тріщини були свіжими — надто свіжими на тлі загальної, глибокої, застарілої руїни.

Досвідчене око Мисливця не могло помилитися.

Мієртан нахилився над однією з дощок, уже знаючи, що знайде, і за кілька секунд витяг те, заради чого барон і найняв його: невеликий згорток, загорнутий у грубу тканину.

Кістки — дитячі. Акуратно складені.

Без слідів укусів.
Без магічних опіків.

Мієртан уважно оглянув знахідку. Тепер він уже нікуди не поспішав.

Знявши рукавичку з лівої руки, Мисливець торкнувся решток — і світ здригнувся.

На мить йому здалося, що він стоїть уже не тут. Що стіни дому витяглися, стоншали, а за ними — не порожнеча, а рух. Чиясь присутність. Свідома. Така, що вичікує.

Скверна всередині нього стрепенулася — не голодно, а впізнавально. Ніби по той бік було щось їй знайоме.

Мієртан різко відсмикнув руку.

— Оце погано… — видихнув він.

Він підвівся, притиснув згорток до грудей і озирнувся. Тепер тиша була вже не просто порожньою — вона насторожилася. Ніби саме місце знало, що він зрозумів забагато.

Це було не викрадення.
І не жертвоприношення.

Мієртан усвідомив чітко: те, що тут сталося, було випробуванням.

І дівчинка, чиї останки він тепер тримав у руках, його не пройшла.

Він зрозумів іще одне: той, хто це влаштував, прекрасно знав, кого сюди приведе пошук.

Мієртан Краг усміхнувся, але усмішка вийшла сухою.

— Гаразд, — сказав він у темряву. — Отже, ти чекав на мене… або на когось на кшталт мене.

Скверна всередині нього ворухнулася, відгукуючись.

А десь далеко — за горами й морями, у місцях, де люди не дивилися в небо вночі, — щось давнє зробило перший подих за століття.

Глава друга

Камінь заговорив

Святий Престол Раданґа не стояв — він тиснув. Монументально, непорушно врослий у фундамент світобудови. Білий камінь увбирав кроки, подих, думки. Тут не сперечалися. Тут усе знали наперед. Тут навіть тіні здавалися вивіреними й покірними.

У Залі Знаків горіли всі сім ламп. Такого не траплялося з часів Великого Мору.

Святий Отець-Засновник сидів нерухомо. Золота маска приховувала обличчя не як символ влади, а як необхідність: той, хто пройшов Повну Ініціацію, більше не мав рис, які можна бачити без наслідків.

Головний провидець Марв Кадримус стояв у центрі залу. Давній. Не старий — надлишковий для свого часу. Його очі дивилися не на людей, а крізь них.

— Камінь озвався, — промовив він. — Тричі.

— Каміння не говорить, — відрізав один із Вірних.

Кадримус підняв долоню. На шкірі проступив слід — випалена відсутність. Ані світло, ані скверна. Просто провал у нікуди.

— Це був Камінь Межі, — сказав він. — Той, що замкнений на останній печаті.

Святий Отець ледь нахилив голову.

— І що порушило мовчання?

Кадримус заплющив очі.

— Подія. Не особистість. Не ім’я. Не воля.

У залі відчутно похолоднішало.

— Скажи чітко, — зажадав Святий Отець.

— Пророцтво Інкатуса почало здійснюватися, — відповів Кадримус. — Але не з того боку, з якого його чекали.

Хтось прошепотів молитву.