21. Браслетик

Сейко і Елік вийшли з підвалу через двері у столовій кімнаті. Там був накритий стіл. Капітанна корабля слала швиденько бутерброд і підхопила пляшку з вином. Запитала у Еліка:

- Ти їсти не хочеш?

- Мене ще від попереднього сніданку нудить, - відповів перекладач, - взяв з її рук пляшку, зробив ковток, повернув, - не отруєне. У цьому палаці невідомо що отруйне, а що просто гидке.

До кімнати забігла маленька дівчинка у білій сукні з блискітками, завмерла у дверях, запитала:

- А ви хто? Я не знаю вас? А де мама?

- Цікаво хто її мама, - усміхнулася криво Сейко.

- Ралума, - відповів Елік, - Це ще одна потвора. Йдемо, її слуги самі прибють, як тільки зрозуміють що пани повиздихали.

- Так не можна, це дитина, - заперечила Сейко.

- Це істота у тілі дитини, у вкраденому у когось тілі, - пояснив перекладач.

- Я зараз покличу охорону, якщо ви у цю мить не скажете хто ви такі, - пригрозила дівчинка.

- От мала потвора, - усміхнулася капітанна, - то йди шукай свою матусю у підвалі вона там з твоїми братами.

- Мені туди не можна, - вигукнула дівчинка і вибігла у коридор закричала, - Охороно! У палаці чужі!

Елік затягнув малу назад у кімнату, вона почала перетворюватись на ящірку. Він швидко штовхнув малу фею у двері підвалу і зачинив.

У двері столової кімнати вже почали ломитися охоронці.

Двері підвалу відчинилися знову, мала фея вилетіла у кімнату шипіла як змія. З дверей вийшла Ені:

- Що то за гидке страшидло? Фея чи що… Цить мала, сидіти, - І до Еліка, - Йдемо назад. Там страшно, але це єдиний вихід.

Дівчинка завмерла, але шипіти не припиняла.

У двері почали стріляти.

- Я думав пошукати генератор, - говорив Елік, - Сейко не стій, до дверей, бо зараз вломляться!

Мала фея не могла вибрати бігти відчиняти двері чи вп’тися комусь з чужинців іклами у шию. Завмерга готуючись до стрибка.

- Давай вивеземо звідси чистильників і професора а тоді вже займемося іншим, - порадила Ені.

Елік щільно зачинив двері зі столової у підвал коли розчахнулися двері з коридора і до кімнати вломилися охоронці. Донька Ралуми верещала і наказувала піймати чужинців.

Мурсар за пультом керування перевіряв усі сигнали. Врешті вигукнув:

- І щоо ми робитимемо без бортового компютера. Як будемо шукати шлях додому, а якщо двигун заклинить, бо розподільник також пов’язаний з комп’ютером. Усі системи! Усі! - волав Мурсар.

- Я спробую щось зробити, замінити портативним, - шукав вихід Дін, - Але вже робитимемо усе у космосі, подалі від цієї планети.

- Добре Мурсаре, зробимо як ти давно хотів. – до рубки увійшла Сейко. Пілот підхопився з крісла кинувся обнімати свою капітанну, - Ти жива, жива. – Перепитав недовірливо, - І що, ти згідна? Справді? А як твоя ненависть до біокомп’ютерів.

- Та якось переросла, - усміхнулася капітанна і поклала свій браслетик на пульт керування. Розірвала нитку яка з’єднувала кристали. Кристали зайняли місця у відповідних шпаринах панелі і усе святково завітилося.

- Ура тепер наша Пташка має нові очі і бачить всесвіт далеко, далеко, - вигукнув Мурсар, - врешті цивілізація.

- Усі системи у нормі. Я Пташка, готова до злету, - почули чистильники головс біологічного комп’ютера.

- Тепер ти Пташка, - відповіла системі Сейко, - і може тепер ти не будеш мене зраджувати.

- Я ніколи не зраджувала тебе. І я також переросла старе програмування, - відповів біокомпютер.

- Дивовижа, - вигукнув Мурсар, То летимо! А то знову стрілятимуть.

- Я погоджуюсь, запускаю гравітаційний двигун, - відповіла система.

- А де наші перекладачі, - запитала Лісі, - Вони загинули?

- Вони живі, - запевнила штурманку Сейко. – Та вони зовсім не перекладачі і залишаються тут.

- Не можна їх залишати, вони тут загинуть. То що ми дикуни? То й що, що не перекладачі? Вбивати їх за це не можна, - обурювалася штурманка.

- У них тут робота, – пояснювала Сейко, - Я не знаю хто вони і знати не хочу, але якщо вони хоча б якось зроблять життя на цій планеті придатним, то вони вже герої.

- Ні, це не можливо, - заперечив Дід, - Придатним? Ніколи! Може якийсь час і житимуть як люди, а відвернешся на мить, й знову якесь пу вилізе.

- Летимо додому, - муркотів Мурсар, тішачись новою забавкою – системою про яку давно мріяв.

- Так летимо додому. До речі, здається ми врятували світ, - оголосив Дін.

- А професор? – Запитав Дід, - він що також з нами не летить.

- Він залишився, сказав що мусить знищити те що створив.

Пташка злетіла угору й вигулькнула із щільної атмосфери Віїри.

- Так і не почистити ми тут повітря, - мовила Доол.