13. Краще б заблукала

Ені мала браслетик з гравітаційним стабілізатором, який затримав падіння. Вона приземлилася на ноги, у м’який мох. Гілля трохи побило її під час стрімкого падіння, та дівчина була металіком, а це особливий вид людей з біо металу. Пошкодити її шкіру і м’язи дуже важко.

Дівчина огледілась, вдихнула повітря подивилася вгору, корабель віднесло, вона побачила що він закрутився й полетів вниз за дерева. Дівчина завмерла, слухала простір, нюхала повітря, наче правдивий звір. Й обрала напрямок куди йти, здавалося туди, куди мав приземлитися корабель. Зняла черевики й колготи, залишилась у щортах і сукенці, помчала швидко, наче була тренованою спортсменкою, перестрибуючи через повалені дерева, пробігаючи крізь густе віття кущів, наче вона наче відчувала кожну перепону на своєму шляху, знала де стрибнути де схилитися де підскочити.

Професор Пай, або як його називали колеги і керівництво товариш Пяу, вийшов із гуртожитку, і покинув закрите наукове містечко ще до світання. Він сам не розумів чому він сьогодні так хотів йти у ліс, як щось невидиме гігантське незрозуміле, сповнене надії тягло його вийти з теплої, нагрітої за ніч кімнати із духоти непридатного для життя а все ж житла.

Професор шукав їстівну смолу з дерева Ва. Ці дерева, готуючись до зими, вкривалися смолянистою рідиною,  котра застигала на повітрі, і захищала дерева від холодних вітрів. Якщо зварити напівпрозорі шматки смоли, вони ставали схожі на холодець.

Віїрці, раціон котрих був дуже обмежений, бо усе йшло на армію, дуже любили смолу ва. Охорона звикла. Знали що якщо дядько Пяу зварить смолу, то буде усім по шматку того холодцю. Голодували у науковому містечку усі і науковці і солдати.

Виходити за паркан наукового містечка було заборонено. Та охоронці випускали старого. Та й куди він дінеться, завжди повертається чи з ягодами чи смолою. Підгодовує молодих солдатів.

Професор Пяу любив ходити лісом на світанні. У лісі нікого не було, ніколи, крім патрулів. Патруль ходив трохи далі за мінним полем. Старий не відходив далеко від паркана бо знав про міни.

Здалося що юна дівчинка у темно-зеленій сукні вийшла прямісінько із стовбура дерева. Пяу подумав що це якийсь привид з його спогадів про Пайру, адже віїрці так не виглядали й так не вбиралися. Ця була ще й боса. Місцеві ходили у поганому взутті але босі ніколи.

- Вітаю, - привітався він першим.

Ені зацікавлено дивилася на високого літнього хворобливо худого чоловіка, пояснила:

- Вітаю. Я випала з космічного корабля і здається заблукала, взагалі не знаю куди йти.

- Як ви так далеко зайшли живою, - дивувався він, закидав її запитаннями, говорив швидко аж ковтав закінчення слів, трішки вже й почав забувати міжгалактичну, язик не слухався, - Як ви пройшли по мінному полі? Йдіть сюди, тут безпечно. Дівчино ви звідки? Ви ж босоніж замерзнете, земля холодна. От лишенько, що ж робити? З якого це корабля? Тут немає космічних кораблів. У них тут усе ламається, до чого вони не торкнуться.

- Покажіть як вийти з лісу, - мовила дівчина, десь за лісом приземлився мій корабель.

- Який корабель? – повторював вчений, - Я ж кажу на цій планеті кораблів немає. Спеціально щоб люди не могли вибратись. Звідки корабель. Ви контрабандистка. Тоді зрозуміло. Але ви задалеко від вашої зони. Вам не можна виходити за паркан зони!

- Це корабель чистильник з Пайри, нас запросили для очистки атмосфери.

- Ви тут вільно працюєте? Вони не тиснуть а вас? – дивувався професор Пяу.

- Не зовсім вільно, місцеві надто надокучливі істоти, - відповіла Ені.

- Як ви випали з вашого корабля, а вижили як.

- Не обережна була. Під час роботи люки відчинено. Але у мене був рятувальний браслетик, усе добре, тільки тепер не знаю куди йти. А ви не місцевий? Ви знаєте міжгалактичну.

- Я з Пайри, народився там, вчився працював та місцевий правитель запросив мене до себе продовжити мою працю, і знаєте щодня шкодую. Вони тут навіть науковців погано годують. Добре було поки не здав готовий проект. Тепер замкнули у цій в’язниці для вчених. Нізащо не погоджуйтесь тут залишатись, тікайте якщо з’явиться можливість, краще у містечко не йти.

- Чому? – здивувалась Ені, - Може там зв’язатися з поліцією і попросити повернути мене на мій корабель.

- Не можна, вони арештують вас будуть звинувачувати у шпигунстві! Не можна я покажу вам напрямок, це ризиковано, але для вас це єдиний шанс. Ви я бачу дівчинка тренована, для вас це можливо. Забутьте про ваш корабель. Ваших людей вже не врятувати віїрці їх не випустять. Рятуйтеся сама, - дістав з кишені зім’ятото папірця з якимос надписами і кресленням, тицяв їй до рук.

- Я так не можу, - відповіла Ені.

Та він її не слухав, говорив швидко бо знав що кожну мить можуть з’явитися місцеві:

- Отже вам потрібно йти на північ. Візьміть ось це карта а це компас примітивний простий і надійний, - вчений поспіхом зняв годинника з компасом з руки, пояснював, - Вам потрібно пройти п’ятнадцять кілометрів, вночі можете йти дорогою. До селян за допомогою не звертайтесь, донесуть за пляшку самогону, одразу.

- Але ж там мій корабель, там мої друзі, - ще раз заперечила Ені.

Пяу не чув її.  Якнайшвидше намагався розповідати їй власний план вчечі, який плекав вже три роки, та не здійснив через слабке здоров’я: