9. Екскурсія

Прибульці вийшли з готелю у супроводі кремезних чоловіків, їх вела Валєнтіна Іванівна, за усіма йшла журналістка, час від часу зупинялася й щось записувала у блокнот. Дівчина ледь не впала на сходах, її підтримав комп’ютерник. Хлопець і дівчина зустрілися поглядами, вона здавалася жахливо втомленою, наляканою, відсахнулася від прибульця з золотим дивним волоссям. Дін відпустив її руку, здивований її переляком. Дівчата його ще ніколи не лякалися. Вона виборсалася з його рук, мовила лише:

- Нельзя прикасаться, нельзя.

- Не розумію. Я лише хотів допомогти, - здивовано мовив Дін, - Агов, Еліку, що таке нельзя?

- Не можна, - відповів перекладач.

- Не можна рятувати? – перепитав комп’ютерник, - Вона ледь не впала. Чому вона пише від руки, тут такі звичаї? Екзотично, може подобається?

- Певне у них немає планшетів, - мовив Елік.

- А що у них є? – хмикнув чистильник.

- Купа заборон у ниє є. – мовив Елік, він стояв під автобусом, запалив цигарку, хотів поділитися з Діном той відмовився, зате Ені пристала на пропозицію. З насолодою затягнулась димом.

Віїрці нормально поставилися до того що хлопець палить, але на дівчину дивилися наче вона порушила закони світобудови. Сейко зупинилася біля перекладачів, їй сподобалася ідея перекуру, особливо коли місцеві реагували так обурено відверто.

Валєнтіна Івановна прошепотіла:

- У нас заборонено жінкам палити цигарки, хоча б не робіть це на людях.

- Ми не віїрці, - відповіла капітанна корабля чистильника. Усі ті заборони навпаки викликали у неї бажання до супротиву. Наче вона опинилася у пансіоні знову, де її виховували, а скоріше дресирували на майбутнього спаткоємця.

Автобус на колесах був великим. У салоні крісла оббиті сірою тканиною.

- Наче у минуле потрапили, далеке, далеке минуле людства, - мовила Сейко, пошукала якусь попільничку.

Зустрілася поглядом з блакитними очима Ігоря Васіль’євіча усміхнулась йому. Він підсунув їй металеву коробочку для недопалків і спробував пояснити:

- У нашої планети власний шлях розвитку, для нас головне людина, її навчання і досягнення найвищого розвитку розуму та ідеально тренованого тіла, завдяки цьому наша планета прийде до небаченого у всесвіті прогресу.

Чистильники промовчали, дід Ворона скривився слухаючи місцевого наче відкусив шмат гнилого яблука з далекого дитинства.

Один з охоронців сів за кермо завів двигун. Чаділо і гуділо, на шляху до небаченого прогресу, думала Сейко. Зустрілася поглядом з перекладачем, він усміхався так само кисло як дід Ворона.

Сейко визирнула у вікно автобуса, бачила суцільні п’ятиповерхові будинки, сірі стіни, маленькі вікна, широкі вулиці з потрісканим асфальтом, дерева з товстими стовбурами і жовтим листям. На бічній вулиці пробігла через дорогу темна людська постать, ще одна поспішала вулицею, наче втікала. Місто примара, де люди наче бояться власної тіні.

Автобус рушив і повільно поїхав розхитуючись на нерівній дорозі.

- Не подобається мені такий вихідний, - буркотіла Лісі, усміхнулася до перекладача, - от би повернутися на наш корабель.

- Це ж весело, - відповів їй комп’ютерник Дін. Він усе старався піймати погляд журналістки Людміли, але та очей не піднімала. Хлопець спитав у Лісі, - Мала, я такий потворний?

- Ти гарненький. Дурник, але гарненький, - відповіла штурманка, наче великий знавець чоловічої краси.

- Ще й дурнем обізвала, мале хамидло, - хмикнув Дін, - Я певне не в її смаку.

- Здається вони тут людей не їдять, щоб ти їй був до смаку, - пожартувала штурманка.

- Я б не був такий певен, - тихо докинув дід Ворона.

Ігорь Васіль’євіч мовчав, дивився на прибульців з осудом, та мовчав, єдина на кого він дивився з цікавістю і милуванням була маленька перекладачка. Доол помітила той погляд віїрця і сіла спеціально так щоб загороджувати палринське дівча від місцевого чиновника.

Валєнтіна Івановна встала біля водія, взяла у руку видовжений предмет важкенький розміром як великий ріжок з морозивом. Сейко закортіло морозива з пайлринської вулиці де продається вулична їжа з усіх усюдів Всесвіту. Але гідесса тримала не морозиво а мікрофон, почала розповідати:

- Зараз ми приїдемо до надзвичайного місця. Немовірного місця, це пам’ятник нашому великому засновнику, тому хто створив великі космічні кораблі на нашій прабатьківщині після того як наш великий народ вигнали, і привіз нас на цю прекрасну планету де ми щасливо будуємо майбутнє. Це пам’ятник могутньому, найрозумнішому, найвеличнішому, завойовнику Всесвіту, безсмертному Пу першому.

Дід Ворона і перекладач вирячилися на Валєнтіну Івановну наче вперше її побачили, перекладач ледь втримався аби не розсміятися, коли перекладав слова екскурсоводки чистильникам.

Сейко вже чула розповіді професора про загибель Землі, почувши про великого Пу лише головою хитнула і пробуркотіла:

- Я зрозуміла сьогодні день брехні. То місцевий звичай, чи вони нас таким чином розважають?

- То спосіб спілкування, - пояснив професор.