4. Віїра - зустріч

Біла Пташка приземлилась на темній стороні великої планети.

Лісі сиділа у штурманському кріслі, здивовано розглядала космодром.

Мурсар підійшов до бокового ілюмінатора.

- Чому тут так темно? - запитала Лісі.

- На цьому космодромі порожньо як у пустелі! - Вигукнув механік який бачив у темряві як кіт.

- Ми десь не там сіли? - Запитала капітанна, вона також підвелась з капітанського крісла, визирнула у ілюмінатор, - Аж надто темно. Ще ніколи не бачила щоб діючий космодром був без світла, ще й на нічній стороні. Ото вежа ледь світиться? Чому вони не відповідають?

- Та там ми сіли. Але де місто? - запитала Лісі, - За космодромом що, ліс чи ферми? Тут і містечка для працівників немає?

- Ферми чи заводи мали б світитися. А з космосу ми вогнів й не бачили, у них певне мало міст, чи вони на іншому боці планети, - розмірковував Мурс.

- Атмосфера придатна, багато шкідливих домішок. Вони заздалегідь прислали нам занижені дані. Та умовно тут можна дихати, - повідомив комп’ютерник, читаючи цифри з монітора, - десять градусів тепла, вітер, висока вологість. Бактерії загальні.

Капітанна оголосила на весь корабель:

- Відчиняємося, силове поле залишаємо. Лісі піднімай рівень поля, бо зіпсуємо собі  мікроклімат на борту. На перемовини підемо я Дід, й хтось один, з перекладачів. Там холодно й брудно, Діду візьми кисневу маску, бо нові легені пошкодиш.

- А можна я? Можна я, - почала підскакувати у своєму кріслі Лісі.

- Добре піде ще Лісі й мовчатиме, - погодилась капітанна Сейко.

Сейко вийшла першою, куртка з штучним хутром погано захищала від вітру, їй стало незатишно, наче тоді коли вона вперше прилетіла працювати на незнайому планету.

Та ось засяяли потужні вогні. Наближались й сліпили очі. Три машини на колесах під’їхали до трапу Пташки.

Машини працювали на очищеній нафті, сморід диму від машин здавався капітанні Сейко нестерпним. Вона озирнулась, глянула на професора Ворону, той скривився, наче казав - так, так, саме цього я очікував.

Першими приїхали три видовжені низькі машини, за ними сунули великі, з наметами на платформах, з тих наметів повискакувало багато чоловіків у військових одностроях. Почали встановлювати лампи на підставках, розмотувати товсті шнури, щось під'єднали, щось вмикали. Машини перестали гуркотіти, натомість увімкнувся якийсь торохкочучий прилад. Лампи на підставках засяяли. Морок безлюдного космодрому навколо яскраво освітленого майданчику став ще густішим і здавався хижим.

Від приземкуватих машин до корабля чистильників люди у однострої розстелили доріжки до новоприбулого корабля.

Усе відбувалося так швидко, наче то була вистава після довгих ретельних репетицій. Капітанна Сейко тільки встигла застебнути свою куртку. А прожектори вже світилися наче на сцені, й до її ніг докотили червону килимову доріжку.

Капітанна озирнулася. Професор Ворона скептично розглядав усі приготування численних людей у однострої посміхаючись у вуса, прозора киснева маска, що була також силовим полем й здавалася лише легким ореолом над головою діда, не ховала його обличчя.

Лісі стояла ошелешена біганиною місцевих, намагалася зрозуміти навіщо те усе відбувається й знайти у діях місцевих логіку, тихо запитала:

- Мабуть поле космодрому брудне, вони не хочуть ноги забруднити.

- Мізки у них дурнею й брудом набиті, - стиха відповів Дід, - та це невиліковно.

- Циц, - шикнула капітанна, глянула на перекладача.

Тітка Доол віддала юнакові свою куртку, яка була на нього широка, він тримав руки у кишенях трохи скоцюбився від холоду. Капітанна запитала:

- Готовий до роботи?

- Так, - відповів студент й сором'язливо усміхнувся.

З машин вискочили молоді жваві чоловіки, знову у одностроях тільки чорних, одночасно наче за командою, відчинили задні дверцята приземистих машин. Й на килимові доріжки вийшли огрядні чоловіки у темних костюмах. Першим йшов чоловік молодший за інших, кремезний. вайлуватий. Очі й нього були порожні й холодні. Обличчя кругле, симпатичне, наче й доброзичливе. Залисина на лобі надавала його обличчю щось від філософа чи вченого який дуже багато думає. Рухався повільно й ліниво.

- Перекладаєш мені міжгалактичною усе що вони кажуть, а їм перекладаєш те що кажу я, - тихо сказала капітанна перекладачу.

- Так, - відповів студент й усміхнувся.

Чоловіки підійшли, перший простягнув руку у тоненькій білій рукавичці, професору Вороні.

Дід вказав на Сейко:

- У нас вона головна.

Перекладач переклав.

Місцевий оглянув діда з неприязню. Повернувся до капітани насмішкувато оглянув її з ніг до голови, завагався на мить, та врешті простягнув руку до неї, мовив:

- Рад привєтствовать на нашей планєтє, названой в чєсть великого імпєратора и полководца, покоритєля звезд и галактик, строителя нового будущего - Пу пятого.

Дід посміхнувся, глянув на Лісі яка розглядала місцевих людей, наче вони були акторами. Докинув пошепки: