1. На космодромі.

Білий корабель який називався "Пташка", мав на борту синю хмаринку, символ космічних, планетарних чистильників.

Пташка стояла одному із злітних майданчиків космодромі планети Ісанна. Це дуже великий космодром, бо Ісанна головний транспортний вузол на границі Пателли (Ради Галактик).

На тисячі кілометрів простягалися блискучі злітні майданчики і різноманітні кораблі. Між злітними майданчиками височіли вокзали, склади, доки, ангари - наче безкінечне місто. Космодромними дорогами літали гравітави, внизу важкі вантажники, нагорі гравітаційні таксі, посередині гравітаційні платформи з пасажирами.

Біля вантажних люків Пташки висіло декілька гравітаційних платформ. Роботи перевантажували у ангар корабля різнокольорові контейнери. Кожен колір означав своє: жовтий то їжа, синій особисті речі екіпажу, червоний хімія для роботи, чорний деталі для корабля і паливо…

Капітанна корабля сиділа на рампі, палила цигарку, до неї підійшов пілот, механік, за сумісництвом помічник капітана, повідомив:

- Усе, капітанно, Пташечку завантажили, можемо летіти.

Капітанна підвелась, зійшла з рампи на блискучу плиту злітного майданчика подивилась угору, у темне небо. Такий у неї був звичай перед злетом. Механік терпляче чекав на відповідь. Він свою капітанну дуже поважав.

Капітанна Сейко була висока, струнка й худорлява. А механік Мурсар навпаки міцний й низенького зросту, щось мав у своїй зовнішності котяче, жовті очі й гострі вуха. І рухався швидко, часом граційно, особливо коли ремонтував двигун, бо двигуни любив понад усе.

- Перекладач де? – Запитала капітанна, додала уїдливо, - певне ми будемо на мигах з місцевими розмовляти.

- Зазвичай тубільці нашого діда навіть з перекладачами не розуміють, - усміхнувся механік, оголюючи коротенькі ікла, - Дід знає мову віїрців, як він їх називає мососами, чи як.

- Москалями, - виправила капітанна, - Дивне слово, здається то щось образливе для віїрців. Професор не буде розмовляти з місцевими, його нудить від їхньої мови, сам казав. Я не дуже розумію значення тих слів які він використовував, але то щось сакральне, на прокляття схоже.

- Тоді чому він з нами туди летить? - здивувався Мурсар.

- Хочу подивитися як ті скурвині діти живуть, може врешті повиздихали, - почули капітанна й механік.

Голос у професора був скрипучий. Сам він старезний дідуган, ще міцний як кремнієве дерево із сивим волоссям та довгим горбатим носом, схожий на казкового чарівника, вийшов на рампу, розправив вузлуватими пальцями довгі, білі вуса, які назвав дивним словом - козацькі, огледів космодром, - Файно. Стільки красивих кораблів.

- Діду за що ви ненавидите віїрців? - запитала тоненька дівчина з кучерявим коротким синім волоссячком схожим на пір'ячко, штурман й помічниця професора. Вона й собі вийшла на рампу. Такий був звичай у цього екіпажу, перед вильотом збиратися біля головного люка.

- Бо вони не люди - жорстокі мавпи. Навіть не мавпи, бо не хочу ображати усіх мавп всесвіту. Та, самі побачите, - відповів скоромовкою сивовусий дідуган, - на додачу вони ду-уже нерозумні істоти.

- Діду не можна так говорити про цілий народ цілої планети, - обурилась штурманка.

- Ех, манюня, це не народ, це стадо, - професор Ворона махнув рукою, мовляв, що ви розумієте у вашому налагодженому світі.

Капітан Сейко, стиха мовила:

- У нас колись такі були, їх з нашого світу вигнали.

- Ми свою землю захистили, а от планету не вберегли, - зітхнув дід, - ми перемогли ворога, а оті довбні помстилися, знищили мою Землю. Ми собі нову незалежну країну побудували на гарній планеті, добре у нас. А чому ми можемо свою державу будувати? А тому що москалів по сусідству немає, на сто парсеків, на тисячу парсеків.

Та от рятівники з Ради тих нелюдів пошкодували. Ваші, ті старійшини, казали, отак як ти манюня: "Хіба можна винуватити весь народ?" - Професор Ворона передражнив якогось з старійшин, що колись давно проголошував вирок його ворогам. - За колективним рішенням зібрали те кодло, те що залишилося, на один корабель й вивезли на Віїру, гарну чисту планету. Ні щоб викинути десь, де атмосфери немає. Хорошу планету дали. І що, пройшло лише двісті років, їм чистильники знадобилися! Засранці вони, от що я скажу. Невиправні.

Екіпаж чистильників слухав старого шанобливо, хоча усі чули історію дідового світу не вперше.

Лісі запитала:

- А навіщо віїрці свою планету закрили? Соромно що вона тепер брудна?

- Щоб світ їхнього гидотства не бачив! - вигукнув дід, - звідки я можу знати навіщо вони знову закриваються від світу, - професор Ворона знизав плечем й скривився, пробубонів, - Треба до Даал на процедури сходити, плече знову болить.

На рампу вийшов комп'ютерник й одночасно зв'язківець, худорлявий високий зо два метри хлопчина з довгими золотистими дредами, Дін:

- Офіційний дозвіл я отримав, за п'ятнадцять годин нас чекають на Віїрі. Назвав їм час із запасом, щоб не гнати Птаху як шалену.

- Де перекладач? – знову запитала капітанна і глянула на механіка.

- Запізнюються, - відповів комп’ютерник, - писали що вже на космодромі.