4. ПТАШИНИЙ ДВІР

Як виявилось згодом, та розмова була лише анотацією до багатотомної видання. Тієї ночі моє життя і світ довкола змінилися назавжди.

Наступного дня Всеволод випровадив мене із лікарні. І я просто зник. Зник для своїх рідних та знайомих. Разом із відеозаписами з нічного клубу, реєстром виклику швидкої, медичними даними – наче й не було тієї ночі, і я немов розчинився – більше мене не існувало у світі людей.

Відтепер я став частиною легенд, сам перетворився у міф, чи жахастик.

Біля виходу з території лікарні на мене чекав чорний позашляховик з тонованими вікнами, котрий відвіз до однієї з промзон міста. Звісно, як тільки я опинився в авто, двоє здорованів накинули мені на голову мішок, тому я не міг знати, куди саме мене доставляють.

Зі мною не було ні Всеволода, ні Орисі. Жодних пояснень теж надавати не квапились. Тому впродовж усього шляху я не знав, що на мене чекає далі. Серце зрадливо калатало у грудях, і єдине, що мене тішило, це сам факт того, що воно б’ється.

Коли позашляховик зупинився і мене, нарешті, випустили, я опинився на просторому заасфальтованому подвір’ї, огородженому бетонним парканом висотою близько трьох метрів та широкими металевими ворітьми сірого кольору. Літерою «Г» розташувались білі двоповерхові будівлі з просторими вікнами, що зовні нагадували заводські майстерні або цехи, одноповерхові прибудови та гаражі. Територія була великою. Якби далекобійники вирішили влаштувати вечірку, місця вистачило б і їм, і їхнім знайомим, звісно, разом із фурами. І коли б я не знав, хто господар цієї території, був би вкрай здивованим, що тут досі відсутня чергова багатоповерхівка чи торгово-розважальний центр.

- Привіт, незнайомцю. – Голос пролунав настільки близько, що я відчув на своєму лівому вусі теплий подих того, хто говорив.

- Бодай би тобі… - вигукнув я, підстрибнувши від несподіванки.

- Про… бач, – крізь нестримний сміх ледь вимовив худорлявий підліток у спортивних штанях та сірій футболці, - не думав, що ти таке сцикло.

- А я не думав, що до мене підкрадатиметься якесь прищаве одоробало!

- Та як ти… та я… - почав був викрикувати хлопчина.

- Іларію, вгамуйся. – Цей грубий позбавлений емоцій голос пролунав, наче з якогось бойовика, і, сто відсотків, міг належати лише такому типу героїв-качків, який зараз стояв поряд із нами. Чувак був значно старшим за нас обох, на голову вищий мене, спортивний, у сірій формі та чорних берцах. Якби його довелось описувати одним словом, я б сказав: «спецпризначенець».

- Вгамуйся? Тимуре, ти це чув? Він назвав мене прищавим. Та я йому всі кінцівки переламаю. – Продовжував репетувати Іларій, нервово сіпаючись, наче силуючись прорвати якусь невидиму перепону та накинутись з кулаками.

- Годі. – Тимур виставив ліву руку, і цього виявилось достатньо, аби увесь запал юнака згас.

- Пробач – не знаю, свідомо, чи ні, але саме це слово вилетіло з мого рота, коли мозок шалено намагався оцінити усю картину, що розгорнулася довкола. Не лише Тимура та Іларія, ні! Хоч з моменту моєї появи у цьому місці спливло не більше кількох секунд, і я ще не мав достатньо часу, щоб усе оглянути, та мій периферійний зір вловив багато чого, що мозок «оцінив» як потенційну небезпеку. Моє перше враження про «зону гаражів» зникло так само швидко, як гарячковість Іларія. Тепер мозок подавав сигнал тривоги зі словами «режимний об’єкт», а тіло застигло в ступорі, намагаючись безрезультатно відшукати протокол дій на такий випадок.

- Отже? – Той же рівномірний беземоційний голос тепер був спрямований до мене.

- Я – … – в момент, коли мало б прозвучати моє ім’я, раптово прийшло усвідомлення, що мене-Якова більше не існує! Тепер я без імені, роду і, наразі, з невідомим мені призначенням (принаймні, я сподівався, що воно таки є). – упир.

- То ти каченя? – Знову пролунало юнацьке, майже дитяче, запитання.

Цей малий тепер уже починав дратувати мене. Але його питання викликало спогад про розмову з Всеволодом. «А ти, як качка – можеш літати, можеш плавати, а можеш стати вечерею» - саме ці слова він сказав мені того вечора.

- Вітаю у «пташиному дворі». – Не очікуючи відповіді, мовив здоровань. – Я – Тимур. З цього моменту я твій інструктор. Ти маєш виконувати всі накази та дотримуватись режиму. Заперечення не приймаються. Якщо маєш питання, мені вони не цікаві, але можеш запитати в Іларіона, він ще те базікало. А тепер, подивимось, чого ти вартий, марш за мною.

- Так. – Приречено відповів я. А що? Імені нема, питань нема, заперечень теж нема. А поплакати можна буде і потім. Якщо ще житиму.

Тимур широким кроком попрямував у глиб території. Я поспішив за своїм інструктором. На мій подив, Іларій теж не відставав від нас, кидаючи на мене зацікавлені погляди. Мабуть, сподівався, що почну його розпитувати, та наразі я не був до цього готовим.

Утрьох ми підійшли до спортивних майданчиків з різноманітними спорудами та тренажерами. Там займалось кілька осіб, але побачивши нас, усі зупинились. Сто відсотків, щоб поспостерігати за шоу «новачка».

- Тест перший – відтискання від землі. – Мовив Тимур. – Упор «лежачи» прийняв. Почали.

Я покірно прийняв вихідне положення. Тут слід зазначити, що з лікарні я вийшов у зелених спортивних штанах, сіро-жовтій футболці, білих шкарпетках та сірих кросівках. Якщо ще згадати про сірі боксери під штанами, то це й усі речі, якими я наразі володів. Отож, приступити до тесту мені нічого не заважало. Колір спортивок виділявся серед решти одягу, і зараз я починав розуміти цей відкритий натяк на мій теперішній статус.