2. ЛЕДЬ НЕ ВМЕР, МАБУТЬ

Не знаю, як у інших, а в нас, українців, коли людина помирає, зазвичай, на то є дві причини: перша – бо слабий був (тобто, хворів), а друга – бо пив. Час-від-часу могла з’являтися третя – загибель (дтп, нещасний випадок, злочин – то лише варіації).

Так-от, причиною моєї кончини стала дурість. Так, так, саме вона! Бо коли ти – алергік, то не важливо, тобі уже 21, чи ні. Якщо чогось не можна, то цього не можна у будь-якому віці.

Коли розплющив очі, їх одразу прорізав біль від надто яскравого світла. Тому я негайно заплющив їх. Прикрився долонею і спробував розплющити вдруге.

Легше не стало.

Світло досі було дуже яскравим, наче дивився на сонце. А ще гучний різкий звук, неначе голка пронизав мої барабанні перетинки. Я спробував закритись руками, одночасно сховавши голову та скрутившись «калачиком». Одразу ж відчув, яким голосним та частим стало дихання, уже приготувався до гучної та болісної пульсації у скронях, аж ні!

Її не було! І не лише її, серцебиття також не виявилось!

І тоді мені насправді стало зле! Це була моя перша панічна атака у житті. Як з’ясувалося згодом – уже після життя. Саме так! Якщо ви думали, що панікувати та втрачати свідомість можуть лише живі, то ось він – Я!

Навіть у світі не-живих я виявився парадоксом, дев’ятим чудом світу, чи катастрофою, на яку всі так чекали, а вона настала не за розкладом. Одним словом, коли я вдруге прийшов до тями, довкола стояла нічна темрява. Надомною стурбовано схилився незнайомий чолов’яга, обличчя якого було блідіше за його білосніжний лікарський халат.

- Ти як? – Запитав незнайомець.

- Хіба ж я знаю… – невпевнено прохрипів йому у відповідь, - а що зі мною?

- Ну…так би мовити, остання алергічна реакція твого тіла виявилась дещо гострою.

- І?

- Ми зробили все, що могли. – Відповів лікар.

- І?! – Моє повторне запитання прозвучало б на тон вище, та я все ще хрипів.

- Ти трохи вмер, - наче вибачаючись, мовив незнайомець.

- Як то «трохи»? То я вмер, чи ні?... хоча, якщо я вмер, то як розмовляю, а коли не вмер, то тоді що?... так, я заплутався. Можна якось зрозуміліше висловлюватись?

- Звісно. – Лікар усміхнувся, і я побачив, як серед двох рядів його білосніжних зубів чітко виокремлювались два гострі ікла.

- Свят, свят, свят, – машинально прошепотів я, як-то раніше робила моя бабця, тільки що не перехрестився. – Що за нечисть?

- Сам ти «нечисть»! – Образився чоловік у білому халаті, – тобто, тепер ти теж «нечисть».

- Вампір, – майнула здогадка, навіяна витворами кінематографа та фольклорними переказами.

- Вампір. – підтвердив співрозмовник.

Я схопився за шию, аби намацати два сумнозвісні отвори.

- Ти ж не думаєш, що я залишив би сліди в такому помітному місці? Для цього мені довелося використати інший твій орган.

«Інший мій орган? Який ще інший орган? Про що це він…» - мене вже вдруге поспіль почала охоплювати тривога.

Його єхидна посмішка так і просилася бути «відредагованою».

- Спокійно, – підняв він руки в примирливому жесті, - ти, звісно, красунчик, але ж ми навіть не знайомі.

Обличчя чоловіка стало серйозним. Він підійшов ближче і сильно вхопив мене за біцепс, вивертаючи мою праву руку. Там я й побачив два невеликих отвори. Потім він вказівним пальцем натиснув на шию.

- А ось тут я зробив укол, ввівши свою кров, аби вона швидше подіяла. До речі, укус зникне, одразу, як твоє тіло відновиться.

- І що ж тепер? Як мені бути далі?

- Не поспішай, я все розкажу, але зараз, - лікар дістав із кишені свого халата пакетик із кров’ю, - тобі потрібно поповнити сили. Спробуй.

В цю хвилину до палати ввійшла медсестра. Молода тендітна дівчина з каштановим волосся та яскравими зеленими очима.

- Ти якраз вчасно, - мовив чоловік у халаті, - приглянь за нашим пацієнтом, а я незабаром повернусь.

- Із задоволенням, - медсестра звабливо глянула спочатку на лікаря, який уже полишав палату, а потім зацікавлено пройшлась своїм поглядом по моєму тілу. Вона присіла на край ліжка, погладила рукою моє волосся. Кінчиками пальців ковзнула по підборіддю, - а ти – красунчик.

- Ти справді медсестра? – засумнівався я, як і в тому, що незнайомець, котрий щойно покинув палату, насправді лікар.

Побачивши, як моє тіло охоплює жар, дівчина дзвінко розсміялась. Її голос здавався чарівною мелодією, яка заворожувала, захоплювала, і не дозволяла відвести від неї спраглого погляду.

- Я можу бути для тебе, ким захочеш, - прошепотіла вона мені на вухо, - але ти, т-с-с, нікому, чуєш. То буде наш з тобою секрет.

У цей момент моє «Я» остаточно загубилось, розум опинився «поза зоною досяжності», а центр контролю тіла видав системну помилку. Сила волі виявилась безсилою!

- Слухняний хлопчик, – медсестра піднесла пакет із кров’ю, що досі залишався без уваги, до мого рота, - спробуй.