31.ГИДКЕ КАЧЕНЯ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА...

Я мало що пам’ятав з того вечора, а його завершення взагалі було поза межами моєї свідомості. Рани, що кровоточили, кілька синців та забоїв, і виснаження… це й усе.

Як тільки ми покинули «Півнячі бої», і сіли до фургону, я відключився. Не знепритомнів, а просто заснув. Коли проснувся… ні! Коли мене розбудили, позашляховик дістався місця призначення, а надворі стояла темна ніч.

- Спляча красуне, крихітко, тебе поцьомати, аби ти прокинулася?

- Іди в дупу, Федоре!

- Глянь, подіяло. – Качок видав вдаване здивування.

- Раз ти вже прокинувся, ходімо, не змушуй господаря тебе чекати.

- Ми прибули до Всеволода?

- У тебе кілька господарів?

- Чого ти пристав до нього, він ще від бою не відійшов. – Втрутився Костянтин. – Ти ж бачив як його Штопор приклав в кінці бою. От і гальмує хлопець.

- Певен, що це не спадкове?

- Взагалі-то я тут! Ми йдемо, чи ні?

- Ходімо.

Покинувши автівку, ми увійшли до старої будівлі з червоної цегли. За вхідними дверима знаходилися вузькі темні коридори, напівзруйновані сходи, обшарпані стіни.

Схоже будівля була закинутою.

По обидва боки довгого коридору знаходилися потріскані, інколи розбиті, або зірвані з петель двері. За одними із них знаходилася кімната, яка зараз мала вигляд імпровізованого лікарського кабінету.

Як тільки я переступив поріг, то зустрівся поглядом із вампіром, що сидів у м’якому шкіряному кріслі, щ ніяк не вписувався в загальний інтер’єр.

- Добрий вечір, Всеволоде Ростиславовичу, Гарне місце для зустрічі.

- Добре, що тобі подобається, завтра його знесуть.

- Оу! То навіщо я тут?

-У мене сьогодні гарний настрій, вирішив запросити тебе на каву. Навіть крісло для зручності підібрав. – Рука Всеволода вказала на крісло, що стояло неподалік. Воно було схоже на те, яке використовували в лабораторії, коли я був Х2, хіба що без датчиків і моніторів. На нім були ремені та металеві затискачі для фіксації рук, ніг і шиї.

«Радує, що це не стіл для розтинів, маю шанс ще трохи пожити».

- Тоді не гаятимемо часу, думаю, Ви надто зайняті, і Ваш час дорогоцінний.

- Можеш не хвилюватися. Я знаю ціну свого часу, і в мене його достатньо.

- Тоді добре.

- Але гаяти його теж не варто. Вмощуйся зручніше.

- Як скажете.

Я підійшов до запропонованого крісла, і сів. Мозок подав сигнал дежавю. Відчуття й справді були знайомими. Скільки разів мені доводилося сидіти в подібному?!

Крім нас двох, у кімнаті також були двоє «братів». Вони зафіксували моє тіло ремінцями і затискачами.

- Хлопці, зачекайте на нас надворі.

- Добре. – Костя і Федір швидко покинули будівлю.

- Прийшов час істини, Феліксе. Скоро ми дізнаємося, чи я не помилився, обравши тебе пів року тому.

- Я готовий.

З внутрішньої кишені жакета вампір дістав невелику пробірку, на дні якої знаходилося кілька крапель крові.

- Ти ж знаєш, що це?

Я мовчки кивнув. Більше не було сенсу тягнути кота за хвоста, тому Всеволод, без жодних церемоній чи драматизму, відкупорив пробірку, і вилив її вміст мені до рота.

Лише дві-три краплі, але їхній вплив неможливо описати простими словами, чи виміряти звичними метричними величинами.

Як тільки вампірська кров потрапила до рота, світ навколо вибухнув. Сотні кольорів, звуків, запахів, емоцій і відчуттів яскравим фонтаном атакували органи чуття.

Та це був лише спалах. Короткий і болючий. Спалах, що наче голка пронизав скроні, і змусив зажмуритись. А тоді прийшла вона, і замінила все. Стала всеохоплюючою і безкомпромісною.

Жага.

Неймовірно сильна, непереборна.

Я чув, як б’ється серце Всеволода. Бачив, як тілом текла його кров. Відчував його аромат. І мені хотілося випити його до останку! Не зважаючи ні на що! Всупереч усьому: здоровому глузду, людським переконанням, інстинкту самозбереження!

Якби не стримуючі металеві браслети, я б давно накинувся на Всеволода. Без жодного вагання чи докорів сумління. Навіть якби загинув сам, я не міг боротися проти жаги, що поглинала мене.

Я відчував її не лише емоційно, але й фізично. Нижня щелепа витягнулася, а різці стали ще більшими та гострішими. Пазурі на пальцях рук з чорних перетворилися на білі. А ще…

Навпроти крісла на стіні висів залишок дзеркала. З нього на мене дивилося відображення, обличчя, яке мало нагадувало людське. Бліде, наче вкрите крейдою, з гострими іклами і очима! Очима, що не могли належати людині. Білки досі залишалися білими, але зіниці тепер були яскраво-червоними! Ніколи ще не доводилось бачити подібних. А ще вони були холодними, хижими, вбивчими.

Якщо очі – дзеркало душі, то зараз воно було порожнім!