29.АГАТА.

Вранці в «47-му» з’явився Тимур.

- Що трапилося? Хто це був? – Запитав він у Кирила, хоча про інцидент уже був повідомлений по телефону.

- Проникнення. І напад на охоронця. Я б сказав, що заради цього нападу і було проникнення.

- Чому?

- Був лише один порушник. Для нападу він використав метальний ніж. А ціллю був Фелікс.

- А ти, що скажеш? – Тимур дивився на мене.

- Це був чужак. Ніхто з тих, з ким мені доводилося зустрічатися раніше.

- Ти його бачив? – Здивувався колишній інструктор.

- Не зовсім. Було темно. Це точно був упир. Але він швидко зник.

- Якщо не бачив, звідки така впевненість?

- Вид визначив за запахом крові, а особу, - я наблизився до Тимура і прошепотів йому на вухо, - за його аурою.

Колишній наставник став ще серйознішим, ніж зазвичай. Навіть не розумію, як йому це вдалося.

- Нікому не кажи того, що я щойно почув. Чекай. Я скоро повернуся.

Тимур дістав з кишені телефон і набрав номер.

- Всеволоде Ростиславовичу…так…я маю сказати…виїжджаю.

Він зник так само швидко, як і з’явився. А за півтори години знову повернувся. Цього разу він приїхав мотоциклом.

Моя зміна досі тривала, навіть не зважаючи на перебинтовану рану. Тому, не злізаючи зі свого металевого коня, він вручив мені шолом.

- Ти їдеш зі мною.

- Звісно.

Від несподіванки, я навіть не встиг розгубитися чи усвідомити, що це був мій перший раз, коли я відкрито покидав «Пташиний двір». Отже, мене більше не боялися.

Добре це, чи ні – я ще не знав. Але з цього моменту, я або стану частиною чогось більшого, або мене остаточно позбудуться. Тож, звичайна дія, така, як сісти на сидіння мотоцикла, саме зараз була вирішальною. Новим перехрестям долі.

Мотор заревів, і ми погнали вулицями міста. Як тільки мотоцикл рушив з місця, і моїх рук торкнувся вітер, усі тривоги зникли. Вони відтіснилися спогадами про минуле життя. Знайомий гамір міста, запахи, голоси. Вивіски на будівлях, рекламні щити, світлофори. Усе було таке знайоме і, водночас, далеке.

Та їхали ми недовго. За хвилин п’ятнадцять, мотоцикл зупинився в одному зі старих спальних районів.

- Ходімо.

Ми зайшли в один із будинків, і піднялись на верхній поверх. Перед нами були дерев’яні двері світлого кольору. Тимур підійшов, аби натиснути на дверний дзвінок, але не встиг. Двері відчинилися.

На порозі стояла струнка темноволоса жінка років п’ятдесяти з глибокими синіми очима. Не блакитними, а саме синіми. Такого насиченого кольору мені зустрічати не доводилося. Її волосся було зібране ґулькою і перехоплене простим олівцем. Різнобарвна хустинка була пов’язана вузликом над чолом. Поверх блакитного светру та темних джинсів був одягнутий заляпаний фарбою фартух. В правій руці вона тримала пензлик.

- Проходьте.

- Вітаю, Агато. – Мовив Тимур. Його голос видавав хвилювання. Ніколи не думав, що мій колишній інструктор взагалі піддається подібним емоціям.

«Хто ця жінка, котра змушує тренованого вурдалаку нервувати?»

Ми ще не встигли пройти до квартири, а я уже відчував цілу гаму ароматів та запахів: різноманітні трави, олії, порошки і фарба, багато фарби.

Як тільки ми минули коридор, замість очікуваної квартири нас зустріла художня майстерня. З великими вікнами, просторою кімнатою і двома десятками картин. В центрі знаходився мольберт із робочим полотном. На ньому була незавершена картина, що нагадувала карту для гадання. Простягнута рука тримала кришталевий келих із темно-червоним вином… хоча ні, це було не вино, а кров! По стінкам посудини вона стікала насиченими краплями, пробігала по руці, а далі падала в криваве озеро. І воно не відпускало, приковувало погляд і тримало. Я навіть відчував її аромат.

- Чого застиг? – Тимур, побачивши моє вагання, штовхнув у плече.

- Ця картина. Вона незвичайна.

- Картина, як картина. Ніколи таких не бачив?

- Таких – ніколи.

- Вона ще незавершена. Не звертайте уваги. – Мовила Агата, але її голос звучав піднесено.

«Її щось повеселило?»

Ми пройшли до сусідньої кімнати, відгородженої аркою. Там стояли журнальний столик, крісло і диван.

- Прошу, сідайте.

- Дякуємо.

Агата перевела свій погляд з Тимура в мій бік. Її очі так проникливо дивилися на мене, наче пронизували наскрізь і бачили зсередини. Від чого стало незручно.

- Не хвилюйся. Яне кусаюся.

- І на тому, дякую. – Відповів я. – Бо довкола мене останнім часом одні упирі.

- Тонко. Але ж ви тут не заради жартів.

«І справді, я поняття не мав, хто вона і чого ми тут.»

- Думаєте, я знаю причину?