28.ТРЕТЯ ЗМІНА

З моменту переведення в команду охорони минуло два місяці. За цей час моє життя стало дещо жвавішим. Тепер день не складався з індивідуальних тренувань, дослідів чи прийому їжі. Я перестав бути центром загальної уваги. Майже. Неодноразово ловив на собі чиїсь не надто люб’язні погляди, і навіть здогадувався, чиї.

Під керівництвом Кирила я почав працювати в команді. Вона налічувала шістнадцять охоронців. Ми були «Яструбами», одним із підрозділів охоронної фірми «Сич». На відміну від «Кажана», який працював на виїзд, «Яструб» займався охороною «Пташиних дворів». Працювали позмінно, 1 через 3, по 12 годин.

Тепер на мені були чорні форма, кепка та берци. І рація, вона теж була чорною. На поясі кріпилися електрошокер та кийок. І я був не сам, в моїй зміні були ще троє.

Гантеля – він не любив своє теперішнє ім’я, тому всі називали його лише так. Міцний русявий чолов’яга, що майже весь свій вільний час проводив у тренажерці. Правда, це було до переродження. Тепер він цим тільки вихвалявся і деколи робив вигляд, що знає де знаходяться двері до спортзалу.

Лис – він же Микита - трохи старший мене, середньої статури брюнет. Йому завжди до всього є діло, постійно зайнятий купою справ, з усіма знайомий, і міг дістати все, або майже все. Він був першим, хто підійшов зі мною знайомитися. І тепер, я знав, чому. Його коронний вислів: «зв’язків багато не буває».

І, нарешті, Скріпка, якого наразі звали Опанасом. Хлопчина був худим, довгов’язим, ще й на голові робилося казна-що, але настільки доброго та чуйного упиря, мені навіть серед людей зустрічати не доводилося. Уявлення не маю, як він в охорону потрапив, чи взагалі вижив у такому місці.

Учотирьох ми намагалися не шикуватися, або робили це не довше, ніж було потрібно. Не хотілося травмувати надто чутливих жителів «Пташиного двору» харизмою «дітей радіації та біоекспериментів».

Наша зміна починалася опівночі і тривала до полудня, доки нас не замінювала четверта черга. Після цього було півтори доби вільного часу, а потім все починалося спочатку.

Про півтори доби і вільний час я, звісно, прибрехав.

Зазвичай, перша половина чергування проходила тихо. На світанку «двір» прокидався, і атмосфера одразу оживала. Інколи «47-й» відвідувало всіляке начальство, кур’єри, що доставляли спецзамовлення, Уляна Несторівна і медперсонал. Такі відвідини робили чергування трохи жвавішим.

- Не обманюйтесь, - не втомлювався нагадувати нам Кирило під час інструктажів, - тиша під час чергування – найнебезпечніша тактика ворога. Ви нудьгуєте, розслабляєтеся, втрачаєте пильність і помираєте.

- Ми ж… - спробував я одного разу заперечити.

- Не на війні? Якраз – навпаки. Ти просто ще надто жовтодзьобий, аби зрозуміти, як влаштований світ, в якому опинився. Вважаєш, що отримав ім’я, і все? Ти переміг? Схопив своє щастя? Це не так! Ти досі частина системи, маленький гвинтик, який легко замінити, і без якого механізм усе одно працюватиме.

«Скотина! І все ж, у чомусь він правий – поки я не став цінним активом у володінні Всеволода, мене можна замінити, чи просто позбутись. Тому, я маю якомога швидше стати видимим.»

Зараз ця думка видається насмішкою, бо як виявилося, моя цінність виросла саме тоді, коли я видимим бути перестав. Та тоді я думав інакше.

- Так, командире. Пробачте, був неправий.

- Отож-бо! А тепер слухай, і запам’ятовуй. Війна не десь, і не для когось – вона тут, а ми її частина. Усі, без винятку! От тільки, хтось – солдат, а інший – цивільний. Хтось – нападник, а інший – обороняється. Хтось – переможець, а інший – мертвий. Не переможений, не полонений, а – мертвий! У світі вампірів лише так.

«Якби це стосувалося виключно вампірів, най би так і залишалося! Та вампіри – не міф, не вигадка, не десь у створеному кінематографами світі, і не на Марсі. (А шкода!). Вони серед людей. Їхні війна і протистояння – також і людські.

Тільки людству про це невідомо. І навіть не тому, що люди дурні чи короткозорі, щоб не помічати небезпеку, поряд з якою жили завжди. Здається, вони добровільно стерли ці дані з власної пам’яті, загородилися від правди і перетворили на вигадку!

Їм зручно обманюватись. Це не так боляче. А ще, дозволяє залишатися живими. Для цього люди навіть вигадують собі різні причини «чому так сталося», або шукають ворога там, де його немає. І все заради одного – аби не дивитися туди, де істина!»

Смерть під час «півнячих боїв» навчила, що почута інформація не повинна ігноруватися, чи сприйматись як щось абстрактне. Якщо Кирило про це говорить, то варто слухати.

Пізніше, коли я запитав про це Іларія, виявилося, що факти нападів на «пташині двори» не така вже й рідкісна справа. В новинах потім показують щось про бандитські розбірки, рейдерські захоплення чи навіть спецоперації поліції із ліквідації протизаконної діяльності.

Що завгодно, окрім правди.

На щастя, за два місяці мого перебування в охороні нічого подібного не траплялося. І я щиро сподівався, що так буде й надалі.

Інколи мої нічні чергування трохи оживляв своєю присутністю старий знайомий. Чорношерстий і з довгим лисим хвостом. Куцик був мені за психотерапевта, а ще він чудовий співрозмовник – завжди слухав, і ніколи не перебивав.

- От скажи мені, Куцику, як тобі так вдалося вляпатися? Наче ж нормальний щур, а хазяйка – Уляна! Мовчиш? От і у мене та ж ситуація. Не знаю, як так вийшло.