27.ЩАСЛИВЧИК

Я обернувся. Переді мною стояли Тимур, Уляна Несторівна, Іларіон і двоє незнайомих охоронців. Обличчя наставника було незмінно спокійним, заступниці Всеволода – повним обурення, Іларіон ледь стримував вдоволену усмішку, а охоронці робили вигляд, наче вони тут взагалі випадково, що було майже правдою.

- Запитаю вдруге, що тут коїться? – Повторив інструктор, виокремлюючи кожне слово.

- А що зразу я? Це не я, то все вони. Ми тут, тойво, бігали, і оцей, - мій погляд упав на «Зосима», - вморився.

- Вважаєш, це дотепно? Стендап-шоу?

- А Ви? – Жага минула. Вдавана усмішка зникла з мого обличчя. А погляд став холодним. – Може мене вчора трохи сильно вдарили по голові, але я тут дещо зрозумів.

- Продовжуй.

- Ви самі дозволили вкусити його. Адже, коли господарі встановлюють межі, нас про це попереджають. Кілька разів. Ще й пальчиком хитають, аби не забули. Це перше. А друге, ваша охорона або взагалі сліпа, глуха і слабомисляча, в чім я особисто сумніваюсь, або ж вони чітко дотримувалися інструкцій, які отримали. Звідси висновок… - я на мить зупинився, але ніхто мене не намагався перебивати, - я не порушив дозволених кордонів. Тож, навіщо ці питання?

«Хлоп, хлоп, хлоп».

Уляна Несторівна зааплодувала, чим здивувала не лише мене.

- Вітаю, Тимуре, твоє каченя увібралося в пір’я.

- Дякую.

«З його монотонним голосом добре казки на ніч розказувати, або працювати в розвідці».

- Здається, тут надто людно, - Уляна Несторівна оглянула присутніх, кинула майже байдужий погляд на «Зосима», який з кожною секундою все більше ставав схожим на мерця. – Ти, ходи за мною.

- Йду.

Разом із Тимуром я попрямував до будівлі. Пунктом призначення виявився кабінет Аристарха.

- Добрий день, Уляно Несторівно. Виглядаєте неперевершено.

- Виглядає мій Коцик з-під огорожі, а я завжди неперевершена.

- Звісно.

- Втім, я тут не за компліментами. Ти виконав доручення?

- Ображаєте. Хіба, я хоча б раз Вас підводив?

- От і не варто починати. Показуй результат.

- Звісно. – Аристарх підійшов до сейфу, дістав із нього паперовий конверт і поклав на стіл.

- Зізнаюся, коли ми вперше зустрілися, ти мені взагалі не сподобався, - помічниця Всеволода дивилася на мене своїми холодними сірими очима, - і зараз ти мені не подобаєшся. Але не своєму господарю. Та й, якщо бути відвертою, деякий потенціал в тобі таки є.

Я мовчав. Наша антипатія була взаємною, і не потребувала коментарів, натомість мені кортіло швидше дізнатися, чим закінчиться все це дійство.

Уляна Несторівна взяла зі столу конверт та простягла його мені.

- Тепер це твоє. Вітаю.

Моя рука здригнулася, і я ледь не впустив запропонований конверт. Під пальцями відчувалися кілька листків паперу і твердих карток. Пластик.

«Невже?»

Від хвилювання я не зміг відкрити конверт одразу, а лінія надриву була не те що кривою, дивувало, що жоден листок в середині не пошкодився. Обережно розгорнувши краї, я заглянув усередину.

Там були документи. Мої документи. Не перші в моєму житті, але найцінніші. Бо отримав їх не за правом народження, досягнення віку чи результатів навчання. Їх я виборов кров’ю, потом, зусиллями. Бажанням не бути просто чиєюсь власністю, а прагненням самому будувати своє майбутнє.

Просунувши пальці всередину конверту, схопив перший-ліпший пластик і витяг «на світ».

- Водійське посвідчення. Х-м. - Перші шість категорій були відкриті. Термін дії до 2053 року. - Я толком і їздити не вмію, але, дякую.

Наступною з конверту з’явилася ID-карта. Новий паспорт громадянина України. Серце шалено застукотіло.

Мої очі ретельно вивчали зафіксовані дані. Дата народження була сьогоднішньою, але з різницею на 21 рік. Тепер я став молодшим колишнього Якова на чотири з хвостиком місяці. Прізвище і по батькові були чужими, як і ім’я.

- Фелікс… - я дивився на ім’я, викарбуване на прямокутнику із білого пластика. Намагався відчути його «на смак», впізнаванність на слух, на відгомін у грудях. Сам здивувався, наскільки легко воно було прийнято моєю свідомістю.

- Був ще вибір між Макаром та Ісаком. – Слова Аристарха прозвучали несподівано гостро і неприємно.

- Дякую, що залишили цей варіант. Мені подобається.

- Думаєш, це когось хвилює? Просто інші варіанти псували б статистику частоти їх використання. А я люблю, щоб все виглядало красиво.

- Естет хр..нів. – Прошепотів я.

В конверті було ще кілька документів: приписка, картка платника податків, тимчасове посвідчення військовозобов’язаного… Я швидко повернув усе до конверту, і заховав його у кишеню спортивних штанів.

- Відсьогодні я більше не твій інструктор. Ти переходиш під керівництво Кирила – начальника охорони.