26.ДАВНІ ЗНАЙОМІ – СВІЖІ ПРОБЛЕМИ

Я знову був тут. Посеред просторого заасфальтованого двору з промисловими будівлями. За високою бетонною огорожею та металевими ворітьми сірого кольору.

«Пташиний двір».

Я направду надіявся ніколи сюди не повертатися. Та не дарма говорять: не хочеш розчаровуватися, менше сподівайся.

Стоячи на подвір’ї, відчував, як мою спину пропалюють ворожі погляди. Я знав, кому вони належать. В цю мить, мене тішило, що упирі – не супергерої, котрі володіють надздібностями. Бо якби я зараз димився купкою попелу, відчуття дискомфорту, було б моїм найменшим негараздом. У день, коли я покидав «Пташиний двір», ця думка вже з’являлася в моїй голові.

- Ти? – Позаду пролунав жіночий окрик.

«Ти? - Просте запитання, але не проста відповідь. Бо хто «Я»? Яків, 7347-23, 23.32Х2, новачок 211, чи хто? А може й не треба обирати, і я – не хтось із, а сукупність усіх?»

- Я. – Обернувшись, наші погляди зустрілися. Я знав, що в них була лише одна емоція. Тому намагався залишатися стриманим. – Сумували? Бо я дуже. Навіть плакав. Он, губи кусав, від туги. Ай! – Губа й справді боліла після учорашнього бою.

- Покидьок! – Вигукнула «Параскевія». – Ти вбив Пилипа!

- Так. Було діло. – Максимально спокійним голосом, відказав я.

«Розпочав гру – грай до кінця. Бажано, переможного.»

- Думаєш, це зійде тобі з рук?! – Втрутилася «Меланія».

- Та не думаю я. Буду чесним, мені взагалі до вас ніякого діла не було. До сьогодні. Але доля – як зарплата бюджетника, тільки взяв до рук, а вона вже вислизнула.

- На язик ти спритний, а як щодо решти тіла? – До суперечки доєднався «Тодос».

- Чому моє тіло тебе так хвилює? Запав?

- Шмаркач! Жити набридло?!

«Отже, знову ігнорують?»

Я до останнього сподівався, що охорона «Пташиного двору» втрутиться. Тому і намагався згаяти якомога більше часу, говорячи дурниці. Та, як і чотири місяці тому, коли мене вперше «привітали» тут, сьогодні теж ніхто не збирався втручатися.

«Всеволод вирішив мене покарати? Гаразд. Подивимося, що з цього вийде.»

- Добре. Годі теревенити. Хочете реваншу, нападайте.

«Ого, не думав, що спрацює так швидко!»

Четвірка зірвалася з місця і кинулася в мою сторону. Найшвидшим серед них виявився «Зосим», єдиний, хто досі не сказав ні слова. Він підстрибнув і заніс для удару руку. Його червоні очі палали люттю, а гострі чорні пазурі невідворотно наближалися до мого обличчя.

Я відвів у бік корпус тіла і зробив крок назад, пропускаючи повз себе першого нападника.

«Це не ринг. Місця вистачить усім.»

Одразу за ним мене атакувала «Меланія». Я повторив попередні дії, тільки в іншому напрямку, і легенько штовхнув нападницю вбік, додаючи прискорення її тілу.

Третім з’явився «Тодос». Цього разу я не ухилявся. Навпаки, упіймавши його руку, я щосили потяг на себе. Падаючи на спину, моя нога вперлась йому в живіт, і він перелетівши через мене, покотився асфальтом.

Я зірвався на ноги, аби зустріти атаку «Параскеви». Та добігши до мене, дівчина зупинилася.

«А вона знає, що робить.»

Поки ми обмінювалися поглядами, троє її друзів опинилися біля мене, утворюючи кільце.

«Старий прийом. Справді?»

- Думаєте, я досі той самий?

Пальці рук змінилися, обзавівшись гострими пазурами. З’явилися також ікла і гострий зір. Покрутивши головою, я розглядав аури нападників. Напівпрозорі, з сяючими очима, схожі на мохнатих монстрів. А ким тоді був я? У мене не було змоги побачити свою ауру зі сторони, але зсередини вона виглядала як… гриб? Зі щупальцями. Чи це медуза? Ні, все таки, гриб!

«Най би тебе качка копнула! Прямо, як в аніме, моє переродження в… гриб!»

- І що з тобою, завис?

- Ви досі тут? Бісите!

Я обрав найменшу ціль, нею виявилася «Меланія», і кинувся в її бік. Та я не намагався поранити її, а, відхилившись, оминув дівчину і штовхнув у спину. «Меланія» полетіла в центр утвореного кола, міняючись зі мною місцями.

- Ти! – Гаркнув «Зосим». Він знову був першим. І чергова атака першою прилетіла саме від нього. Звісно, я очікував на неї, тому без особливих зусиль зміг заблокувати. Як і наступні, від «Тодоса» та «Параскеви».

Не було рингу, маски і сотні пар очей, не було обмежень у формі канатів, а ще не було нікого, хто б боровся замість мене чи поряд зі мною. Тож, нічого не залишалося, окрім як захищатися… і атакувати у відповідь.

Першою під мої гострі пазурі потрапила «Меланія», не навмисне. Вона з’явилася одразу за «Параскевою», і щоб уникнути прямого зіткнення, я змушений був штовхнути її в бік. От тільки мої пальці мали чорні кігті, а тому на тілі дівчини з’явилися чотири свіжі подряпини.

- Ай! – Зойкнула нападниця.

Її скрик спрацював наче каталізатор. Решта нападників ще більше розізлилися. Вони вирішили атакувати одночасно. А я, був би дурнем, якби спробував відбити їх спільну атаку. Тому, завдяки тому, що не знаходився в оточенні, відчувши недобре, зірвався з місця, і кинувся до спортмайданчика.