19.Х1?

Після тренування на мене чекала медитація, прибирання та сон. Наступний день також виявився на диво спокійним.

Лаборанти з розумними пиками щось там клацали, обговорювали, креслили, матюкали, і переробляли з самого початку. Тому на мене ніхто не звертав уваги.

Я ж вештався по камері, з неї мене випускали лише для дослідів, тренувань та прибирання лабораторії, та відверто нудьгував. Здається, таке трапилося вперше з моменту мого прибуття сюди.

В другій половині дня з’явився інструктор. Ми поуправлялися у битві на палицях. Також я тренувався у вивільненні та приховуванні пазурів і різців. В кінці тренування Тимур простягнув мені чорну маску.

- Тримай.

- Навіщо?

- Це частина твоєї майбутньої екіпіровки. Ти ж не думаєш, що на змагання підеш у цьому? – Інструктор кивнув на мій одяг.

- Добре. Але навіщо маска? – Це було не зовсім правильним запитанням. Я розумів, чому Тимур, чи Всеволод, хотіли приховати моє обличчя, але ж під час бою вона мені заважатиме. – Як мені використовувати ікла, якщо буду у масці?

- Ніяк.

- Але тоді у моїх суперників буде перевага, хіба ні?

- Це вже твій клопіт. Сьогодні прийшла вказівка, щоб ти ніколи більше відкрито не користувався своїми різцями.

В голові знову була каша з думок та емоцій, але…

- Я зрозумів.

- Завтра у тебе буде інший суперник. Спробуй його не вбити.

Тимур залишив тренувальну залу і мене, сповненого припущень, хто б це міг бути.

Та голову ламав я не довго, бо коло моїх теперішніх знайомих обмежувалося кількома особами, половина з яких – лаборанти, двоє – помічники Санта Клауса, решта мають вигадані імена, а один узагалі пацюк. То ж і заморочуватися не було сенсу. Я приступив до медитації, а далі, на мене чекало прибирання.

Ранок наступного дня, окрім сніданку, приніс мені лише очікування. Я чекав нагоди випробувати свої сили та вміння з іншим суперником, адже це був новий досвід. Тренування з інструктором сформували мене теперішнього, та як я міг змагатися на рівних із тим, хто всього мене навчив?

Я лежав на ліжку в своїй клітці, і рахував невидимих мух на її стелі, коли двері лабораторії відчинилися. Почулися дві пари впевнених кроків.

- О, невже це 23.32Х1? – Пролунав Степанів бас, - Давно не бачилися. Як поживаєш?

- Привіт. Нормально, не скаржуся. За вами не скучив. – Голос видався мені на диво знайомим. Та перш, ніж я встиг повернути голову, почув його ім’я, - І я вже не Х1, мене звуть Іларіон.

«Іларій? Х1? От кого справді не очікував побачити!»

- Іларію, привіт! – Я зірвався з ліжка, і підбіг до ґрат.

- Каченя? – Цей малий засранець знову обзивався. – Пробач, я не знаю твого імені.

- Зараз я 23.32Х2.

- То ці дохтора знайшли собі нову цяцю?

- Ми всі тут люди підневільні. – Ображено вклинив Іван.

- Сьогодні він буде твоїм суперником. – Тимур разом з Іларіоном підійшли до клітки.

- Що ж, не мені обирати. Я радий тебе знову бачити.

- Я теж. Чув, тобі добряче дісталося від тієї п’ятірки.

- Було трохи, та я живий, а їх уже четверо.

- То це ти Пилипа?

- Годі базікати! – Гримнув інструктор. – Хтось відкриє, нарешті, цю кляту клітку?!

- Звісно, уже біжу. – Похапцем до нас підбігла Марія, і тицьнула по зчитувачу своїм електронним ключем. Замок клацнув, і двері камери відчинилися.

- Ходімо в тренувальну залу. Маску не забудь.

Я швиденько схопив з-під подушки маску, і пішов за інструктором та Іларіоном.

В тренувальній залі ми стояли один проти одного і пильно оцінювали кожен свого суперника. Я розумів, що Іларій не скаже, в чому його сила, тому й не запитував. Хлопчина теж мовчав.

Як і чотири місяці тому, він був одягнений у спортивні штани та футболку. Юнак був худорлявим, десь метр шістдесят – метр сімдесят на зріст. Він мав скуйовджене руде волосся, сірі допитливі очі, ніс та щоки всіяні ластовинням, яке минулого разу я сприйняв за юнацькі прищі. Та зараз на його обличчі не було тієї невимушеної посмішки. Іларіон був вкрай серйозним та зосередженим.

- Будеш обирати зброю? – Його запитання порушило навислу тишу.

- Ні. Я більше віддаю перевагу пазурам.

- Гаразд. Я готовий. – Він глянув на Тимура, і той ствердно кивнув.

Я не встиг відповісти, бо як тільки інструктор дав дозвіл, Іларій зірвався з місця, і наніс мені перший удар. Його кулак безперешкодно врізався в моє плече, і я полетів по підлозі.

«Швидкий! Він нереально швидкий!»

Іларій відступив, а я підвівся на ноги, готуючись до нової атаки.

Два нових швидких удари майже одночасно прилетіли по корпусу. Заблокував я лише перший, тому після другого, знову опинився на підлозі. Мені не вдавалося відслідкувати руху його рук, не кажучи про ноги та тіло. Іларіон зараз нагадав мені прийом тієї п’ятірки. От тільки тоді я справді був слабаком. То наскільки ж сильним, а краще сказати, швидким є Іларій?