17.ПОВНОЦІННИЙ

Життя в лабораторії закрутилося, як атракціон. Я не очікував, що мої будні будуть настільки насиченими. Тести, аналізи, вимірювання, і знову тести. Я вже не певен, чи є бодай найменша частина тіла, яку ця четвірка лаборантів ще не вивчила і не дослідила. Що вони взагалі намагаються знайти?

Далі, тренування з Тимуром. Щоденні заняття з рукопашного бою стали тривалішими. До них додалася боротьба, а ще вправи з холодною зброєю та предметами: ножом, кастетом, молотком, викруткою або гайковим ключем, шматком дошки та ланцюгом, палицею.

Нарешті, під кінець дня, медитація, душ та сонне забуття. І мені байдуже, що ліжко знаходилося в клітці, якою була обладнана лабораторія.

- Як спалося? – Біля ґрат стояла усміхнена Орися, потягуючи лате з паперового стаканчика.

- Як завжди. – Буркнув я спросоння, потягуючись на ліжку. Чомусь зранку не було настрою.

- Чого злий?

- А чого кавою не ділишся?

- Кавою? Ти хоч знаєш, у скільки обходишся для свого господаря?

- Тобто, я – безцінний, а тому просто так ви мене не приб’єте, щоб я не накоїв?

- Не перекручуй моїх слів. Кави не дам.

- А що даси? – Я зліз із ліжка, босоніж підійшов до краю камери та оперся на ґрати. Мій погляд не відпускав її зелених очей.

- К-хм. Кхе, кхе. – Закашлялась Орися. – А бодай би тебе! Ледь не захлинулася. А тобі, бачу, подобається голяка тут розгулювати?

- Чому голяка? На мені он, штани є.

- Ага. – Дівчина зробила ще один ковток, і усміхнулася. В її очах забігали бісики. – Бачу, настрій прямо піднявся.

- Я не навмисно. Це вранішня фізіологія і тонкі штани.

- Знову бавитеся? – Від дверей почувся бас Степана. Хлопець підійшов до робочого столу, і увімкнув комп’ютер. А тоді, тримаючи в руках стакан із чаєм, теж наблизився до камери. – Привіт, Х2. Готовий до сьогоднішніх процедур? Має бути весело.

Цей хлопець мене бісив. Він був стриманим, впертим і прямолінійним. Говорив мало, але завжди те, що думав.

- А тобі, лиш би над людьми знущатися.

- Над людьми?

- Терпіти тебе не можу.

- А я тебе просто обожнюю. Якби не ти, де б я ще відкопав стільки даних для своєї практики?

- Звісно. За хвилину буду готовий. – Я відвернувся від тих двох, і пішов до вмивальника.

У цей момент двері лабораторії знову відкрилися. В приміщення увійшли Іван та Марія.

- Усім привіт.

- Доброго раночку.

- Усі на місці. – Орися відвернулася від клітки, І звернулася до своїх колег. – Сьогодні у нас особливий дослід. Степане, дані фіксуватимуться у тимчасових файлах, а звіт – шифруватиметься і відправлятиметься на віддалений сервер. Машо, за тобою, фіксування даних з моніторів, будь-яких змін у метричних та фізіологічних показниках. Іване, ти відповідаєш за фіксацію та утримання піддослідного, а також введення екстреної ін’єкції. На мені – каталізатори. За кілька хвилин починаємо.

Я умився і витерся рушником. Одягнув футболку та підійшов до ґрат. Орися відкрила клітку електронним ключем.

- Проходь, вмощуйся в кріслі. Спробуй не наробити дурниць.

- Наче це залежить від мене. Ви знову якою дурнею будете мене штрикати, а я маю лежати і робити вигляд, що мені це подобається?

- Можеш не прикидатися, просто отримуй задоволення.

- Авжеж.

Я влаштувався у крісло, посеред лабораторії . Іван зафіксував мої кінцівки ремінцями, а потім – сталевими обручами. Це було вперше, досі обходились без них. Невже вони мене бояться? Що має такого статися, що я маю вирватися?

 Хоча я вже мав кілька ідей, ще від учора, коли мені повідомили про сьогоднішній тест. Тимур відмовив мені у вечері, сказавши, що на сьогодні мій організм має бути максимально чистим. Наче я маю здавати аналізи на алкоголь чи наркотики?! Але ці його слова не давали мені заснути майже до ранку. Мабуть тому я не виспався, і встав з ліжка без настрою.

Тепер я покірно напівлежав у кріслі, очікуючи процедур.

Маруська теж не ловила ґав. Вона під’єднала до мене купу дротиків на присосках, зміряла тиск та серцебиття. Інші дані передавали датчики, якими було обладнане крісло. Дані приладів одразу вніс у базу Степан.

- Спробуй бути гарним хлопчиком. – Сказала Орися, відкриваючи валізку. Коли дівчина повернулася до мене, в руках вона тримала пробірку із кров’ю.

Мої здогадки справдились. Усе й так затяглося. Минуло чотири місяці з дня мого переродження. Мене утримували то в таборі, то в лабораторії. Тренували, годували чиєюсь, точно не людською, кров’ю. І навіщо? Що Всеволод отримував натомість? Яким би дивним чи бракованим я не був, на мене витрачалося занадто багато ресурсів.

- Що саме я маю робити?

- Ми протестуємо твою реакцію на кілька зразків крові.

- Але я проходив такі тести неодноразово. В чому сенс?

- От і подивимося. – Пробірка в руках дівчини наблизилась до мого обличчя. Запах крові потрапив до носа, і я одразу відчув, я к у роті накопичується слина. На пальцях з’явилися пазурі, але появу різців я таки зупинив. Цей аромат мені був добре знайомим, бо цією кров’ю мене годують уже місяць.