16.23.32Х2

Авто зупинилося. Мене вивели з фургона і потягли до будівлі. Далі були двері, довгі коридори, ліфт униз, і знову коридори. Врешті-решт, після закриття ще одних дверей моя голова звільнилася із мішка.

Кілька разів кліпнувши очима, я оглянувся довкола. Приміщення було велетенським. Висота стін сягала не менше 3,5 метра, а загальна площа була близько ста квадратів.

Приміщення виявилося лабораторією. Без вікон, адже знаходилась під землею, але повна світла. Вздовж стін розташувалися столи з комп’ютерами, офісним обладнанням, шафи та стелажі з лабораторним оснащенням. На стінах висіли великі монітори, на яких відображалися різноманітні графіки, діаграми, блоки даних.

Навпроти входу, в стіні розташувалася камера з ґратами, ліжком та умивальником. А в центрі знаходилася платформа із кріслом. До якого тягнулися різноманітні дроти, шланги, затискачі. Крісло мало ремені та паски для фіксації піддослідного. Усе це нагадувало картину з фільму про безумного вченого.

- Ми на місці. Знайомся, тепер ти житимеш тут. – мовила Орися. Позаду мене досі стояли два охоронці. А в лабораторії, окрім нас, знаходилися троє працівників у білих халатах.

- Дім, рідний дім.

- Це тобі більше не потрібно. – Підійшов чорнявий хлопець в окулярах і навушниках. Він здер з футболки круглу наліпку, і на її місце вчепив іншу. - Так краще. Привіт, мене звуть Іваном. Дівчина з мікроскопом, Марія, а отой малий за компом, Степан. Ти ж у нас тепер «23.32Х2».

«То тепер я вже не каченя, а знову хом’ячок?! Було б кумедно, якби не… та грець із ним! Пережив одне, витримаю й інше.»

- Приємно познайомитися, сподіваюсь, ми поладнаємо. – На моєму обличчі з’явилась посмішка. Я кивнув у на протилежну стіну, - а ото мої нові покої?

- Диву дивуюся, ти сьогодні кмітливий, як ніколи. Хоч би не наврочити. – відповіла Орися. А тоді, підхопивши мене попід руку, повела до центру лабораторії, - а ось це – твій трон, вмощуйся зручніше.

- Отак відразу? Без жодних прелюдій? – Я поглянув на крісло, що нагадувало породження психо-трилера і фільму 18+ зі спецефектами.

- Усе жартуєш? – Дівчина провела рукою по моїй щоці, а тоді різко штовхнула у плече. Я подався назад, і гепнувся у крісло. – Хлопчики, ви можете бути вільні, далі ми самі.

Охоронці мовчки кивнули головами і полишили лабораторію. До мене підійшли троє лаборантів і без жодних церемоній взялися оглядати.

З положення, в якому я опинився, було зручно оглядати стелю лабораторії. Я одразу нарахував не менше восьми камер, і це лише ті, що були вмонтовані відкрито. Скільки ще було прихованих, і тих, якими обладнанні електронні ґаджети, важко уявити.

«Ніколи не було бажання ставати зіркою реаліті-шоу»

- Тиск і пульс у нормі, шкіра чиста, ознак вірусних респіраторних захворювань не виявлено. – Іван вносив до планшету дані, озвучені Марією. – подряпини на руках, шиї і торсі затягнулися. Зріст піддослідного відповідає старим даним, маса тіла зросла на 4 кілограми 260 грамів за рахунок нарощування м’язів…У-м, тверденькі. – дівчисько кілька разів стисло пальцями мій біцепс. – Цього можеш не писати.

- А ось тут пробувала? – Орися поставила свою долоню мені на груди, а потім ковзнула вниз до живота, - Тут навіть кубики можна намацати.

- Дівчата, тримайте себе в руках. – Басовитий голос Степана розбавив дівочі голоси.

- Ревнуєш?

- Чого б це? – Звів бровою парубок. – Що він вам може запропонувати? Усе, що 23.32Х2 має, це тіло, і те не в його розпорядженні.

-А ти жорстокий. – Мовив Іван.

- Але це правда. Навіщо бавитеся з піддослідним? Залиште йому хоча б гідність.

- Він тобі теж сподобався? – Маруська наблизилася впритул до Степана і пильно глянула в його очі.

- Ти не виправна. – Хлопець відступив на крок, а тоді повернувся до одного з комп’ютерів.

- Розважаєтеся? – Владний чоловічий голос пролунав від дверей.

- Всеволоде Ростиславовичу, вітаємо. Ми не очікували на Ваш прихід. – Мовив Іван. – Щось трапилося?

- Професоре, Вас теж перемогла цікавість? – Всміхнулася Орися.

Чоловік проігнорував запитання підлеглих, і підійшов до центру лабораторії.

- Давно не бачилися. Бачу, ти виглядаєш краще, ніж у нашу останню зустріч.

- Усе завдяки Вашому піклуванню, господарю. Мені ж варто так Вас називати?

- Як тобі буде зручно.

«Зручно? Зручності – це недозволена розкіш. З моїм сьогоднішнім життям, вона мені не світить.»

- Які результати? – Запитав Всеволод у Орисі.

- Дані попередніх досліджень були надіслані Вам тимчасовим повідомленням. Результати розтину Пилипа ще не готові. Після їх формування, вони будуть зашифровані і збережені на резервному диску. Тіло об’єкта буде спалене, а дані стерті. Дослідження отрути виявило 100%-у смертність людських особин, і майже 80%-у смертність для упирів, усе залежить від кількості речовини і тривалості дії. Найпершими зазнають ураження дихальні шляхи, а далі – судини серця і мозок.

-Твій висновок?