15.ВІД’ЇЗД

Ми з Орисею вийшли з будівлі, і я на мить застиг. Яскраве світло засліпило погляд. Свіже повітря наповнило груди. А тепло ранньої осені торкнулося шкіри на обличчі та руках.

Я вже й забув, як це, відчувати вітерець та запахи міста, насолоджуватися сонячними променями чи місячним сяйвом. Ніколи б не подумав, що мені цього бракуватиме І лише зараз зрозумів, що три місяці без можливості покидати кімнату були каторгою. А зараз її хочуть замінити іншою.

Територія бази виявилася майже порожньою. Біля спортмайданчика знаходилася «знайома» четвірка кривдників. Здається вони виглядали засмученими. Чотири пари очей намагалися спопелити мене. Тішило, що упирі такого не вміють. Я бачив, як «Зосим», ким би він не був насправді, спробував кинутися у мій бік, але «Тодос», «Параскевія» і «Меланія» втримали його на місці.

Орися кинула в їх бік зневажливий погляд і продовжила рух, тримаючи мене попід руку.

Я сподівався зустріти Іларія. Цей малий хоч і був колючкою в дупі, але викликав також симпатію.

Інструктор знаходився біля воріт, за якими припаркувався чорний бус. Поряд із ним стояли два качка у таких же чорних футболках із написом «КАЖАН».

«Охоронна фірма «Сич», один із підрозділів.»

Охоронці дивились прямо перед собою і мовчки очікували на вказівки. Один був чорноволосим, з короткою стрижкою, а інший мав поголену голову та руду бороду.

- Привіт, мишенята, сумували за мною? Чого такі насуплені? – Дівоча безпосередність порушила чоловічий простір.

Ігноруючи присутність Тимура, Орися Вмостилася на переднім сидінні.

- Прийшов?

- Так, інструкторе. – Відповів я, кидаючи косий погляд на качків. Один із них стискав у руці мішок.

«Знову?»

- Ти, мабуть, Микола, коли не зустрінемося, завжди з мішком. – Не втримався я. Замість відповіді в живіт прилетів кулак від його «брата-близнюка», і поки я зігнувся літерою «Г», моя голова уже грала роль новорічного подарунка.

- Хлопчики, обережніше, - почувся дівочий голос, - ви ж знаєте, Всеволод Ростиславович не любить, коли псують його власність.

З мішком на голові мене запакували в фургон. Двері авто зачинилися.

- Поїхали. – Прозвучала команда Тимура.

Машина рушила, і мене гойднуло. Та куди я міг подітися, затиснутий між двох здорованів? В авто запанувала тиша. Я чув звук мотору, гуркіт кузова, шум авто, що проїжджали поряд.

Гамір міста швидко заполонив мій слух. На мить я наче повернувся до минулого життя. Звісно, це була лише ілюзія. Та навіть розуміння того, що те безтурботне існування, хай і з алергією, більше ніколи не повернеться, не могло її так просто розвіяти.

Не хотілося думати про те, що чекає на мене далі. Дні, проведені наодинці і події, котрі довелося пережити, навчили цінувати і насолоджуватися кожною подарованою миттю.

Тому я відкинувся на спинку сидіння, і, не зважаючи на мішок, в якому знаходилася моя голова, спробував злитися з містом, згадати, як це, бути його частиною.

Захотілося вийти на вулицю і безтурботно прогулятися тротуаром. Випити гарячого американо, одягти навушники та послухати музику. Сісти на лавку в парку і з’їсти хот-дога або лаваша. Такі прості і незначні речі!

Але мене везли в лабораторію. Бо я більше не був Яковом. Я був просто чиєюсь власністю, забавкою, об’єктом під номером «7347-23».