14.ХИЖЕ КАЧЕНЯ

За кілька хвилин до тренувальної зали вбігли троє у медичних халатах. Із них я знав лише Орисю. Хлопця та ще одну дівчину бачив уперше.

Орися підбігла до мене, і перш, ніж я встиг щось сказати, дістала з кишені одноразову маску, і одягла на мене.

- Сиди і не рухайся. – Прошепотіла дівчина біля мого вуха. – Спочатку розберусь із ним, а тоді – із тобою.

Я кивнув у відповідь, так і не підвівшись із підлоги. Серце досі калатало. Я відходив від приступу жаги. Всі мої зусилля у щоденних тренуваннях виявилися марними. Увесь той контроль, яким я вже майже пишався, зник одразу, як тільки я відчув свіжу кров і живу ціль перед собою.

«То я дійсно більше не людина? Тепер я безжальний і неконтрольований хижак?»

Краєм ока я спостерігав за діями медперсоналу та наставника. Вони оглядали Пилипа. На обличчях незнайомих мені осіб я бачив розгубленість. Тимур, як завжди був холодним, а Орися стиснувши губи, стримувала емоції.

Щось у всьому цьому було не так.

Коли ті четверо підняли Пилипа, аби винести із кімнати, я помітив його посиніле обличчя і вловив на собі зляканий погляд незнайомки.

«Ногами вперед? Він що, помер?»

Я підвівся на ноги, але так і залишився стояти на місці. Це був момент усвідомлення, що більше вже не буде як раніше. Краще чи гірше, але точно інакше.

На моїх пальцях досі була його кров. Висохла, але я все ще відчував її запах. Лише тепер до мене дійшла думка про те, чию саме кров мені приносили щодня. Вона не була продуктом науки і хімпрому. Це не синтетичний замінник, яким я харчувався на початку. То звідки вони її брали?

Я не хотів знати відповідей. Вони мене лякали. Я й раніше розумів, що в когось її мали брати. Та вперто відгороджувався від правди. Мабуть, якийсь 1% було надії на те, що вона все ж таки належить тварині, чи птаху, хай навіть рідкісним. Нам не звикати їсти інших істот. Але людей?!

Якщо я живу, поїдаючи схожих на себе, то хто я?

Я - монстр!

Від усвідомленого, моя рука потяглась до обличчя і натрапила на маску, про яку я вже встиг забути.

«Точно. Чого б це Орися одягла її на мене? Мені її зняти, чи залишити? Я щойно убив людину, а мене турбує маска?! Що зі мною не так?»

«Я – монстр!!»

Двері відчинились і звільнили від подальшого самоцькування. В кімнату повернулися Тимур та Орися.

- Він мертвий?! – Це було не стільки запитання, скільки ствердження. Вони могли і не відповідати.

- Так.

«Хм…відповіли? Вперше, коли я і сам знав відповідь, мені відповіли!»

- Що зі мною… - Я не знав які саме слова хотів сказати: «не так», чи «далі буде», тому залишив питання без завершення.

- Твої тренування в цьому місці завершені. Швидко переодягнися, прийми душ, і чекай. Через 15 хвилин я тебе заберу. – Сказав Тимур.

- Ти поїдеш зі мною. – Продовжила Орися. – Від сьогодні ти перебуватимеш в одному із дослідних центрів.

- Але ж я не… - «вчений» - це слово я хотів сказати, але наступна думка, випередила мій язик. «хом’ячок», - я їду як піддослідний, а не як співробітник.

- А ти вже не такий тупенький, яким був у першу нашу зустріч. Тимуре, здається тут у вас чудова екологія.

- Знову жартуєш. – Байдуже мовив інструктор. – А ти чого ще тут стовбичиш? 15 хвилин уже почалися.

- Так, інструкторе. – Я вибіг із тренувальної кімнати і побіг в душ. – Дідько! Чому це все відбувається зі мною?!

Десять хвилин мені знадобилися, аби помитися і перевдягнутись. В руці я тримав маску, бо був упевнений, що отримав її не просто так.

- Ти готовий? – Запитала Орися, раптово увійшовши до моєї кімнати, - Навіть одягнутися встиг? Нудно. Гаразд, не будемо затримуватись, бо Тимурчик дратується, коли довго чекає.

«Тимурчик?»

Добре, що нічого не жував, бо був би вдавився.

- Маску одягати?

- Залиш її.

- А навіщо тоді ти мені її одягала?

- В той момент потрібно було приховати твоє обличчя. Але зараз, коли ти вийдеш на вулицю, вона приверне забагато уваги. У цьому світі зазвичай не ставлять запитань, бо відповідь на одне із них може стати смертельною. Але навіть так, інформація має здатність просочуватись крізь щілини.

- А ви хотіли б, аби сьогоднішній випадок залишився в цій кімнаті. Не думаю, що це через піклування про мене.

- Добре, що ти це розумієш. Ходімо.

- Іду.