9. ЖАГА

Кімната тренувань була сповнена темряви, тиші та запаху крові. Різкого, густого, майже відчутного на смак.

Темрява була від пов’язки на моїх очах. В тишу вплітались два розмірені дихання. Одне належало мені, а інше – моєму інструктору. Я ж сидів в позі лотоса на підлозі, а довкола мене розташувалися десяток склянок із кров’ю.

Кров була різною, бо належала різним створінням.

- Не поспішай, - голос Тимура лунав чітко і спокійно, - віддайся своїм відчуттям та інстинктам. Перш, ніж спробувати на смак, відчуй її аромат. Дозволь йому пробудити в тобі жагу. Ти маєш забажати насолодитися нею.

Я й не поспішав.

Після зустрічі з Уляною Несторівною минув майже місяць. Мої тренування відбувалися за чіткими графіками. Тимур методично вносив до них правки і корективи, а я підлаштовувався під новий темп та обсяг навантажень.

Моє тіло загоювалось. Рубці від порізів зникли, але на шкірі залишились сліди. До порізів ще додавались синці та забої від тренувань. На відновлення пішло менше часу, ніж до переродження, але, за словами інструктора, занадто довго, як для упиря. Можливо причиною цьому був мій раціон харчування. Кровозамінник не міг достатньо наситити мій організм, і ще й залишити сил на лікування.

Саме тому сьогодні інструктор вирішив провести тест, аби визначити оптимальний тип мого харчування.

До слова, я нарешті визначився із термінами «спрага» та «голод». Виявилось, вампіри відчувають жагу. Кров для них більше, ніж харч чи напій. Вона – основа їх існування, суспільного устрою, тваринного інстинкту.

Тепер його мав пробудити я. Відчути цю жагу.

Аромат крові сплітався з окремих відтінків, змішувався і наповнював простір довкола мене. Мені ж необхідно було виокремити кожен із запахів, залишивши найбажаніший.

Рука потяглась до одного зі стаканів. Піднісши його до обличчя, я обережно вдихнув. Окрім основного аромату крові, відчувалися нотки кислоти.

- Ні. – Коротко відповів я, і швидко замінив посудину.

Цього разу запах віддав гіркотою.

- Теж ні.

Один за одним змінювались запропоновані порції. Ніколи б не думав, що кров може бути настільки різною. Зараз я уже міг відрізнити запахи тварин, птахів і навіть морських істот. Усі вони були унікальні. Деякі вабили, інші – насторожували і, навіть відштовхували.

Два види виявились нейтральними. Тому їх я відклав з умовою повернутись до них ще.

І був один аромат солодкий, ніжний, приємний. Я відчув як у роті з’явилася слина. Мені хотілося спробувати цю кров на смак.

Обережно пригубивши вміст стакану, я дозволив невеликій її кількості розтектись по роті, торкнутися язика, зубів, ясен. Перш, ніж устиг проковтнути, відчув, як усередині пробуджується сильне і нестримне бажання. Воно з’явилося десь у шлунку, розрослось у грудях, піднялося до горла, і змусило його зробити ковток. Кров потекла вниз по стравоходу, а тіло схотіло ще. І я, майже несвідомо потяг чергову порцію рідини зі стакана.

Перш, ніж я зрозумів, посудина уже була порожньою. Та тіло бажало більшого. Я завертів головою, намагаючись вловити жаданий аромат, та все було не те. Жоден із запропонованих стаканів не міг дати того, чого я жадав.

Моє нутро продовжувало горіти. Це лякало і заворожувало. Залишками свідомості я хотів заглушити ті інстинкти, що рвалися назовні, але немов захмелілий, зірвався з місця.

Пов’язка досі закривала мій зір. Та здавалося, наче довкола мене темрява сповнилася кривавими нитками, що підіймалися від підлоги. Вони пливли, сплітаючись між собою, зав’язуючись у вузлики, створюючи криваву сітку. Де-не-де, виднілися чорні шипи та яскраво-зелені краплі отрути, і я інстинктивно уникав їх.

Та серед усього цього кривавого сплетіння я більше не знаходив того, що хотів, аж поки мій нюх не вловив новий, такий бажаний аромат. І тоді всі інші зникли, розступились, розтанули. Більше вони не мали для мене жодного значення. Я хотів лише його. Цього єдиного, що так манив до себе.

Не задумуючись, я простяг руку, аби вхопити таку бажану посудину, але замість скла, пальці відчули людську плоть.

Простягнута рука була міцно схоплена за зап’ястя. Далі, стрімкий та сильний удар в плече, втрата рівноваги, і кидок об жорстку підлогу, що вибив дух із грудей та віддав болем по всій спині. І все це у цілковитій темряві. Адже пов’язка досі закривала мої очі.

- Забудь це. І приберись тут, поки я повернусь. – Крізь темряву почувся голос інструктора, його кроки і скрип дверей.

Голова досі була, немов захмелілою. Я зробив кілька вдихів, сів, і зняв пов’язку.

Довкола був гармидер. Не знаю, вчинив його я у стані… ну тому, в якому був ще хвилину тому, чи в момент падіння. Але кров’ю була заллята вся підлога. Стакани валялися перевернутими, або взагалі розбитими. Кілька шматочків скла навіть впились у моє тіло після падіння.

«Доведеться попітніти, аби все тут відмити».

Обережно, я підвівся з брудної слизької підлоги і, намагаючись не втратити рівновагу, попрямував за відром та ганчіркою.