7. УЛЯНА НЕСТОРІВНА

Я бачив сни. Дивні. Моторошні. Болісні.

Моє тіло горіло, судомило, ламало. Але прокидатися не було сил.

Знову і знову виникали сцени нападу. Гострі криваві пазурі шматували тіло… червоні язики смакували мою кров… хижий блиск спалахував у небезпечних очах… а ще, пацюк…

Ця скотина разом зі своїми дружками вмостилася під огорожею і робила ставки на те, скільки ударів я ще зможу стерпіти. Мене вже навіть не дивувала ні зграя пацюків, ні пачка чипсів, що слугувала їм ставкою, ні вдоволена мордочка того пацюка, ні те, що я міг відрізнити його від решти гризунів.

Черговий напад болю розвіяв хворі марення.

Я спробував розплющити очі. Зір намагався сфокусуватись.

- Легше не стало, - пробурмотів я сам собі, бо на ту мить, що мої очі були відкриті, вгадайте що? Правильно. Я знову побачив цю чорну пацючу морду.

- О, ти арешті прокинувся. – Незнайомий жіночий голос пролунав десь поряд.

«То це не марення?!»

Я знову розплющив очі. Пацюк не зник. Він продовжував сидіти у мене на грудях, вдоволено потираючи лапки.

- Твою ж… - прояв почуттів довелось перервати, коли я помітив поряд із ліжком вродливу жінку років трохи за тридцять у діловому костюмі кремового кольору, - хто Ви?

- Уляна Несторівна, помічниця Всеволода Ростиславовича. Тобі вже краще?

- Краще мені було до знайомства з усіма вами. А зараз…

- Розумію… о, до речі, це – Куцик – мій пацюк. Здається, ти йому сподобався.

- А, то він справді існує? Бо я вже хотів записуватись на прийом до психіатра. Думав, побічка від переродження.

Куцик зістрибнув з мене і видерся на руки до Уляни Несторівни. Мій погляд перейшов з пацюка на жінку.

Чорне волосся, сірі очі, тонкі нафарбовані губи. Її врода була владною.

Зріст, статура і риси обличчя вказували на силу її харизми. Упевнений, що вона б чудово підійшла будь-якому режиму минулого століття, і навіть очолила б один із них.

«З нею треба бути обережним.»

Моє перше враження ще ніколи мене не підводило.

- Отже, об’єкт «7347-23», раніше відомий як Яків. Твій тест не поганий, чого не скажеш про фізичні дані. Стан нижче задовільного. А твоє лікування надто дорого обходиться.

- Лікування? – Я мотнув головою, оглядаючи себе. На мені були нові штани та футболка, але залишилась стара наліпка. Руки досі були у шрамах, як і решта тіла. Вони свербіли, отже загоювались. – Скільки минуло часу?

- Два дні.

- Що? Як таке можливо?

- Направду, я взагалі не сподівалася, що ти житимеш. Але ти мене здивував. Хоч твоє тіло і не відновлювалось, як у інших перетворених, усе ж здаватись воно теж не поспішало... – Уляна Несторівна на мить завагалася. – Що такого Всеволод Ростиславович у тобі побачив?

- Я теж про це запитував.

- І?

- Він назвав мене своїм хом’ячком.

- Хом’ячком? – На жіночому обличчі з’явилося здивування.

«Невже це якесь кодове слово?»

Але Уляна Несторівна не поспішала говорити. В кімнаті настала тиша, яку порушувало розмірене сопіння Куцика, що спав на жіночих руках.

- Ну добре. – Нарешті мовила жінка, ніби з чимось погоджуючись. – Якою б не була моя думка, рішення приймає бос. Якщо він вирішив з тобою бавитись, хай буде так.

- Що це означає?

- Від сьогодні ти переходиш під безпосередній нагляд Тимура. Доки вправлятимешся, ця кімната буде твоїм домом.

- А якщо ні?

- Тоді ти станеш першою помилкою, яку допустив Всеволод Ростиславович.

«Не діждетесь» - подумав я, але озвучувати не став.

Уляна Несторівна кинула на мене владний погляд, повернулася і попрямувала до дверей.

- Залишайся тут. Ще зустрінемось. – Мовила жінка, полишаючи кімнату.