6.ТЕПЛИЙ ПРИЙОМ

Коли я повертався на вулицю, думки в голові чіплялись двох моментів: перший – що означають цифри на наліпці? Другий – лиш би її не побачив той пацюк.

«Цікаво, чи може процес переродження впливати на мозок? Бо, здається, у мене з’явилися напади шизофренії.»

Полишаючи приміщення, я сподівався, що зустріну Іларія або Тимура. Але ні!

На півдорозі до спортмайданчику мій шлях перегородила компанія осіб, що раніше спостерігали за моєю ганьбою під час фізичного тесту.

- Ти диви, - мовив «Тодос», - нам тут свіженьку партію м’яса підвезли.

- Якесь воно кістляве, - відповів «Зосим», - але перекусити можна.

Хлопці зареготалися, вишкіривши гострі різці. Мій мозок намагався прорахувати шанси на виживання, а очі бігали довкола у пошуках порятунку, але марно.

Перш, ніж мій погляд повернувся до задирак, спритний важкий кулак «Харитона» врізався у мою щелепу. Ще не встигло запекти зліва, а правий бік уже зіштовхнувся з твердих та грубим асфальтовим покриттям.

Шкіру долонь та передпліччя защипало у місцях подряпин. Поверх них проступили краплі крові. І як тільки це трапилося, очі задирак почервоніли, а нігті на пальцях рук почорніли і набули форм гострих пазурів.

Я спробував ковтнути, але не вийшло – в горлі став ком.

Серце шалено калатало, відчувши страх перед хижаками. І байдуже, що я був одним із них. Мій мозок вперто не хотів цього визнавати.

Я не поспішав підводитись, а намагався пильно стежити за рухами упирів, які в цей момент оточили мене. Швидко, без зайвих рухів. Наче робили це безліч разів. До трьох нападників доєднались «Параскевія» та «Меланія». П’ятеро на одного.

Це було полювання.

«Хіба Аристарх не говорив про табу на канібалізм? Чи це не поширюється на упирів? А може вони іншого виду?»

Думки знову не давали зосередитись. І, мабуть, вони продовжили б і надалі путати мою свідомість, якби не раптовий спалах болю. П’ять спалахів болю.

П’ять миттєвих атак. П’ять подряпин від пазурів нападників. П’ять задоволених мордяк, що облизували пальці, смакуючи мою кров.

- Непогано, - вишкірилась «Параскевія», - хочу ще.

Вона переглянулась з «Меланією» і вони вдоволено нахилились наді мною. Мої очі забігали між їхніми гострими іклами та звабливими грудьми, що виглядали з-під топів.

«Ця небезпечна спокуса…»

Здається, мій вигляд видався їм кумедним, бо дівчата голосно зареготали. А тоді моє тіло знову відчуло напади болю. Чергові блискавичні атаки додали нових порізів. Сіро-жовта футболка тепер більше нагадувала розірване ганчір’я, ніж предмет одягу. А я…

А що я?

Не те, щоб мені це подобалося, або ж я не хотів захиститись і дати відсіч. Просто не міг цього зробити фізично. Їх швидкість була настільки великою, що спершу я відчував біль, а вже потім приходило розуміння, що мене атакували. Навіть якби нападник був один, я не став би йому рівнею.

До дівчат знову приєдналися хлопці і подряпин стало більше. Через хвилину-другу не лише футболка, а й моє тіло нагадувало ганчір’я. Кількість порізів не варто було й рахувати. З цілого на мені залишились обличчя, кросівки і наліпка.

З асфальту я так і не піднявся. Піді мною швидко збільшувалась калюжа крові.

Більше не було думок. Якийсь ментальний блок відгородив мене від світу, намагаючись приглушити біль. Свідомість затуманювалася, а погляд мутнів.

- Годі. – Крізь залишки слуху, я почув сторонній голос. Здається, він належав Тимуру. – Негайно віднесіть його до медпукту.

- Якийсь він дохляк…

- Жодного разу навіть не захистився.

- Хто взагалі його перетворив?

Голоси лунали одне за одним, та я вже не міг розрізнити, кому вони належать.

- Всеволод. – це ім’я було останнім, що я почув, перш, ніж втратити свідомість.