15. Початок.

    Туман закінчився неждано. Після чергового гребка човник вискочив під промені яскравого сонця. Вони аж прижмурилися від несподіванки — настільки сліпучим їм здалося світло ранку.

  На чистому блакитному небі де-не-де, гнані бадьорим вітерцем, ліниво пливли хмаринки. Ген у височині  кружляли альбатроси, видивляючись здобич.

Шарам відклав весло. Вони так і стояли деякий час, хмурячись і звикаючи до світла.

— А що це там? — Рада примружилась, приклала долоню до лоба, закриваючись від прямих сонячних променів. — Що за темна пляма на воді?

  Шарам мовчки знову взяв весло і погріб в ту сторону, маючи недобре передчуття. Підпливши трохи ближче, зупинився.

 Темною плямою виявилися зламані дошки, частини обшивки, шмат щогли з обірваним парусом, самотня діжка, що то збивалися докупи, то розгойдувалися в сторони вітром та хвилями, полохаючи верескливих мартинів, що шукали між ними поживи.

 Шарам нагнувся до води — і підняв дещо. Це була вервиця старого єпископа.

 Кулаки мага стиснулися, він глянув  на Раду — її губи тремтіли, а очі наповнилися сльозами. Шарам обняв її, і вона заридала, здригаючись усім тілом.

 Щось ляснуло позаду. Відьмак рвучко повернувся, ховаючи дівчину за спиною, готовий дати відсіч.

То був не напад.

  З туману, що  клубочився похмурою межею з’явилася знайома чорна фігура в мішкуватій, рваній накидці. Посланець темряви недбало сидів верхи на морському страховидлі, що подобою нагадувало ящірку. Якщо додати тій ящірці зросту доброго тура і повну пащу зубів у лікоть довжиною. Хоч і щирив той монстр свої іклиська на мага, та  не настільки, щоб  кинутися -  чи то сонячне світло було йому не до вподоби, чи то відчував, що по його зубах  здобич.

— От чого варте слово твоє і твого Хазяїна.- зле кинув Шарам.

Посланець скривився в  усмішці. Заговорив. Тихо. Зневажливо ..

— Слово мій Пан дотримав, як і обіцяв.

Помовчав і продовжив:

—  Обіцяв, що, того, хто принесе Жертву, він відпустить… Але люди слухають, та не чують. Дивляться, та не бачать. Бо пиха та гордість вуха закладає та зір затуляє. Не має влади мій Господар над чистою душею – ні кігтем її торкнути, ні волосинку зняти.  І доки хоч одна чиста душа була б на кораблі — ніякого зла  не могли б нікому там вчинити.

        Шарам мовчав, міцно стискаючи в руках вервицю, аж кісточки побіліли . Відчував як сполохано б’ється дівоче серце, як її пальці міцно вчепилися в його плече.

— Та рід ваш добре нами знаний. Самі все зробите. – Посланець натягнув повіддя. –А ми лише мертве до мертвого приводимо…

— Нічого ти не знаєш про людський рід! – з палаючими від ненависті очима виступила раптом з-за спини мага Рада.

Посланець мовчки зміряв її поглядом  і процідив карбуючи кожне слово:

— Наївна юність. Дуже добре відаю. Тому і не прощаюся,відьмаче.  І з тобою , юнко.– І розвертаючи тварюку в темряву, кинув вже через плече. - Ще зобачимося!

 Морський гад крутнувся, обдав їх смородом гнилих водоростей та водоспадом бризок, ляснув хвостом, і зник в імлі.

  Шарам знову взявся за весла. Вони пливли назустріч сонцю, що сходило, — і промені його пестили, як загрубіле, задумливе обличчя мага, що нарешті скинув свій каптур, так і лице Ради, що посміхалася крізь сльози…