14. Смерть .

   Горизонт вже яснів, забарвлюючись тепло-рожевими та золотистими барвами, чекаючи на схід сонця. Та це світло не пробивалося крізь густий, сірий туман, що липкою вологою просякав одяг, дрібними водяними перлами виблискував на віях, осідав солоним присмаком на губах.

 Рада самотньо сиділа у човні, збайдужіло поклавшись на волю хвиль, які з ледачим неспішним плюскотом несли її у відкрите море. Суденце, що пропахло смолою та мокрим деревом, то видиралося на самий гребінь, то, крехтячи, як старий дідо, що злазить з печі, — гепалось вниз.

  Мабуть, в цей момент їй потрібно було гаряче молитися. Чи згадувати Спасителя. А вона, грішна, думала про нього. Думала про мага.

 Як живе виднілося перед очима його змарніле обличчя. Бачила, як напнулися жили на шиї. Руки, що вчепилися в борт - аж побіліли кісточки пальців. Побачила також барона, який непомітно дав знак кільком стрільцям з натягнутими арбалетами, якщо раптом маг захоче накоїти дурниць.

 Вона тоді заперечливо похитала головою і повільно злізла, обдираючи долоні в кров, по хиткій слизькій мотузяній драбині в човен, що неспокійно танцював знизу.

 Спритні матроси, просмерджені тютюном та рибою, вправно відштовхнули човенеця, і корабель повільно віддалявся, ляскаючи вітрилами та глухо скриплячи такелажем. І доки він не зник в тумані — вона дивилася на згорблену  його постать  біля борту.
   

    Рада заплакала, ковтаючи гарячі сльози. Не тому, що боялася. Вона знала, що той, хто справді любить, обов’язково знову зустріне того, кого любить. Плакала, бо вже не потрібно було ні перед ким вдавати хоробру. Не потрібно бути сміливою. Можна  бути собою —  маленькою, загубленою дівчинкою.
 

   Єдине, чого вона боялася, — це самотності. Після смерті бабусі вона залишилась одна.  Приходила в порожній дім, де ніхто не чекав. Ніхто не дожидав біля теплого вогнища.  Була одна-однісінька  навіть серед базарного торжища. І навіть на вечорницях, де розважалася молодь, вона залишалася самотньою  — бо то все були чужі очі, чужі голоси.  І ось вона знайшла нарешті свою рідну душу. Тільки для того, щоб втратити.
 

     Гарячі сльози розмазувалися по щоках і капали на просмолену дошку. Вона згорнулася  в клубочок на дні холодного човенця, закривши очі. Чекаючи смерті.
 

     А Смерть підпливала. Сповіщаючи про себе плюскотом.  Все ближче та ближче. Рада чула те хляпання — але не піднялася і не глянула, не зустріла ні хоробрим викриком, ні тужним плачем. Чула, як глухо вдарила в борт, як важко ступила на човен, змусивши його захитатися. Байдуже.
   

Смерть підхопила її сильними руками та обійняла.
 

     Не думала вона, що смерть може бути такою сильною і ніжною водночас. І що  смак її солоних губ — такий солодкий. Рада відкрила очі. А в смерті, виявляється, і колір очей — сірий антрацит. Як камінь горючий той, що важко запалити. Але як запалиш — то вже не загасити.

— Шарам. — Вона слабко запротестувала. — Ти не мав тут бути.
— Ні, мав бути саме тут.

  Рада хотіла ще щось сказати. Та лише сильніше вчепилася в його плащ, сховавши мокре обличчя в груди мага.

    Здавалося вони  могли б стояти так довго – дні та ночі. Та незабаром магу довелося взятися за весла. Бо вода почала хвилюватися і пінитися, холодним дощем поливаючи закоханих. З’явилися вири, в одному з яких зник човен, на якому приплив Шарам. Незабаром відьмак наклав закляття на човенця, бо навіть уже напружені до болю м’язи не могли їх порятувати від схвильованого моря.
 

   Спочатку їм здалося, що їх віднесло до скелястого берега — крізь сіру товщу туману на них насувалася велетенська темна маса. Та від неї пахнуло крижаним подихом, гнилим риб’ячим смородом і темною магією. Напливала вона чорною, грізною хмарою, затуляючи собою весь небокрай. Породжуючи вири та страшні течії, які б уже давно затягнули човен — не наклади маг на неї свої чари.
Скеля не просто пливла. Вона дихала.

     Маг опустив весла і піднявся. Рада міцно притулилася до нього.
 

    Скеля здригнулася, почувся гуркіт. Ні, це був низький, нутряний рев. Розкрилася здоровенна пащека з зубищами, високими, як прибережні скелі. І в чорне провалля її, ревучи, хлинули велетенськими водоспадами струмені води…
 

     Пащека розкривалася все ширше і ширше, одна частина її ховалася глибоко під водою, а інша губилася високо в хмарах, поглинаючи все, що було на її шляху. Рев її громовицею рознісся далеко-далеко, полохаючи морське птаство, що злякано розліталося навсібіч.

      Шарам притис Раду до себе.  Тінь накрила човен …