Шмат вранішнього неба сірів рваним клаптем у маленькому віконці. Ні, це ще був не світанок. А ті передранкові сутінки, коли вже відгорлали другі півні, а перші птахи несміливо подають сонний голос, женучи злу ніч геть. Та пора, коли нічна задуха поступається ранковій свіжості, сповнюючи серце тихим спокоєм.
— Третій раз ви мене порятували… — Рада втомлено присіла.
— Та я стільки добрих діл за все своє життя не спам’ятаю, — гірко пожартував маг, сідаючи поруч.
— Не пам’ятаєте, як біля мого дому зупинилися? — посміхнулась дівчина. — А я вже до смерті готувалася. Молила Спасителя шлях вказати — бо надії жодної. А тут зобачила вас у вікні. Ви стояли. Довго… На мій будинок дивилися. Я от і вирішила… Що ви… — вона запнулася і зиркнула на Шарама… — Що то знак мені. Пішла слідом.
— Мало чого я зупинився, — буркнув Шарам, дивлячись у підлогу. — Може, збився зі шляху… Дорогу вишикував.
— А що ж тоді змусило мага втрутитися тиждень тому, коли троє хлопів хотіли насильно жіночої ласки від Ради? Чого вступився за гулящу дівку?! — закипіла дівчина. — Чого взяв за руку і в будинок мій завів? То пусте, значить?!
Шарам мовчав, так і туплячись у підлогу, не сміючи на неї очі підвести. Добре, що нічні тіні ще приховували зрадливий багрець, що розлився по його щоках.
— Отже, нічо не варте? — Рада розлючено скочила і зле заходила. Її кроки глухою луною відбивалися по кімнаті.
— А я думала про це… Ні! — її голос на мить затремтів. — Думала про тебе, відьмаче… Про сірі твої очі… Весь час! Думала, що чари навів на мене. На мій дім. Що всі хлопи оминали після того десятою дорогою… Відьма — казали! Може, й відьма…
Дівчина сердито зупинилася.
— Раніше кожного дня до церкви ходила — а після того — зась. Інший Спаситель на вівтарі серця мого…
Взявши руки в боки, вона стояла спогорда перед магом. Він мимоволі замилувався її струнким дівочим станом, що вже доволі добре став видкий у передранішній сірості.
— Я — Рада Арденська, родом з древнього царського роду Серетичів! — тупнула вона ногою. — Сотні віків мої предки — хагани — царювали в Зелених Долинах. Ні перед ким голови не схиляли, а панували над іншими — аж доки Пекельний Виворіт не поглинув усе аж до самого моря! Всі чоловіки в битві полягли. І мама моя, лати зодягнувши, разом з татом загинула. Майже весь Рід наш загинув, але звичаї свої ми бережемо й донині!
Вона підійшла ближче… Занадто близько… Так, що відчув жар молодого тіла.
— Знаєш, Шарам, які звичаї в нас є? — він відчув тепле дихання біля свого вуха, квітковий запах її волосся, що грайливо лоскотало його щоку, і тихий шепіт:
— Якщо дівчина бере за руку чоловіка і дозволяє в дім свій завести — то любий він їй. І заміж готова за нього йти…
Та раптом гнівно випросталася:
— Але у вас, чужоземців, свої звичаї — наших не знаєте і не шануєте… Так чому порятував мене? Чому додому привів? Чого мовчиш?..
Шараму заціпило. Як чари безмов’я хто наклав. Дріж пройшов по тілу.
Світало. В каюті вже стало майже все видко.
Рада опустилася на коліна. Взяла його зашкарублі долоні своїми ніжними теплими долоньками, піднесла до вуст.
— Я не чарівниця — душі людські не читаю. Але дещо від мене не сховаєш… Хочу бачити твої очі… — вона притулилася до рук його щокою і завмерла…
Підняла голову:
— Покажи, відьмаку, свої очі…
Їх погляди зустрілися. Очі кольору стиглого терену — з очима кольору горючого каменю антрациту… Того, що запалити важко. А як запалиш — то вже не згасити.
Заглянула. Засміялася. Щасливо.
— Шкода, Шараме, що час наш зійшов… А може, й добре. Бо не загоювані рани завдає не ворог.
Вона встала і рушила до дверей.
— Що ти надумала?! — вскочив Шарам, прочитавши її намір. Він підбіг і схопив за плечі. — Ти нікуди не підеш!
В її очах стояли сльози. Вона рвонулась. Раз. Другий. Тримав міцно, аж шкіра пішла червоним слідом. Рада затихла. Пригорнулася до нього. І тихо прошепотіла:
— Пусти… Ще мить — і таки справді нікуди не піду… Але ти маєш жити…
Рада відштовхнула його від себе з тою силою, якої маг не чекав від юнки, вирвалася з його рук, штурхнула двері та вибігла сходами нагору…
Коли Шарам важко піднявся на палубу — на небі вже сіяла ранкова зоря. Світало. Свіжий вітер розвівав волосся та легкий плащик Ради. Вона посміхалася.
Латники та матроси юрбилися навколо. Графиня куталася від ранкової вогкості в підбиту міхом білосніжну накидку, опираючись на незворушного барона. Похмурий капітан стояв поодаль роздратовано крутячи в пальцях незапалену сигару. І лише єпископ, що опирався на палицю, мав недобрий вигляд — ніби постарів за цю ніч на років десять.
— Панотче, я готова. Готуйте човен.
Монах спробував посміхнутися, ніби й сам словам своїм не йняв віри:
— Невже Спаситель почув молитви наші?
Рада сприйняла його посмішку за сумнів і повернулася до мага.
— Дивись, відьмаче, в душу мою. Чи чистий в мене намір?
Ніби у дурному сні промовляв закляття чорний маг, дивлячись в її бездонні очі.
Вона стояла посередині натовпу, що зібрався на палубі. Воїни, матроси, вцілілі городяни — погляди всіх були прикуті до неї. Хтось дивився з острахом, хтось із захопленням, а хтось із благоговінням.
Чари почали проявлятись.
Тривожний, здивований, радісний шепіт пішов юрбою. Гаррієта чи то настрашена, чи то знервована сховала обличчя в червоному плащі барона, що незворушно дивився на марево. Капітан впустив сигару. І лише єпископ відвів погляд, дивлячись у морську далечінь.
Хвилею піднялося марево, огорнуло дівчину прозорим чистим струменем. З тою рожевою барвою, як пелюстка, весною квітне.
Всі мовчали. Зажеврів світанок.