11. Вибір.

    У двері каюти тихо постукали. Єпископ відкрив очі і глянув на дубові двері, на яких химерно витанцьовували тіні від невеликої свічки. Стук повторився — більш голосно і настирливіше.

   Монах важко зітхнув, відклав у сторону потерту вервицю з хрестиком і нехотя відкрив двері. На порозі стояли графиня Гаррієта в супроводі барона.

— Єпископе, нам потрібно порадити з вами.

  Монах здивовано звів брови, але відійшов у сторону, пропускаючи гостей. Барон залишився біля дверей, а Гаррієта пройшла і сіла на акуратно застелене ліжко єпископа.

  У каюті монаха пахло ладаном, сухими травами, свічним воском, старими книгами і трохи сирим деревом.

— Чим можу прислужити, пані? Хочете сповідатися перед смертю? — втомлено запитав інок, причинивши двері.

— Ну що ви. — Гаррієта розглядалася. Речей у єпископа було небагато. У тьмяному світлі свічки вона помітила лише кілька книг, дорожню суму, добротні, але прості сутану і плащ. Ні тобі золотою ниткою вишитих риз. Ні коштовного церковного начиння.

— Маю намір жити довго. І померти від глибокої старості.

— Ну тоді нічим не можу допомогти, графине. Ні я, ні хтось із моїх послушників чудеса творити не годен. Можемо тільки молитися, сподіваючись на милість Спасителя.

— Ну, Спаситель допомагає тим, хто сам собі допомагає, — усміхнулася графиня. — Чи не так говорять у вас в Ордені?

  Єпископ промовчав, уважно дивлячись на красуню і намагаючись зрозуміти, куди та хилить.

Гаррієта загадково посміхнулася:

— А потрібно всього лише зробити щасливою одну юнку… і врятувати сотні душ.

Монах спохмурнів:

— Нічого не розумію. До чого ви хилите?

— Ви, чоловіки, такі грубі й нечутливі, коли справи торкаються діл любовних. — Гаррієта обдарувала чоловіків своєю чаруючою посмішкою. — Хіба можна змушувати страждати ніжне дівоче серденько?

Єпископ почав здогадуватися.

— Ви про…

— Саме так, — посміхнулася графиня. — Я про Раду…

На деякий час запанувала тиша, яку порушувало лише тріскотіння свічки та вряди-годи скрип оснастки старого корабля. Нарешті монах порушив мовчанку:

— Не дуже ви про неї хорошої думки були. З чого б це такі турботи? І до чого тут наш порятунок?

  Гаррієта мило зітхнула. Награно. Старий монах прожив довге життя і вмів розрізняти нещирість.

— Я — слабка жінка і можу помилятися. Визнаю, повірила пліткам та пересудам. Але хочу спокутувати свою провину. Допомогти дівчинці знайти своє чисте й непідробне кохання…

— Ви про мага? — нарешті здогадався єпископ. — Тобто …

— Саме так. Дівиця по вуха закохана. Оцей її погляд на Шарама… — вона закотила очі. — Мені це нагадало мої шістнадцять, коли я готова була втекти світ за очі з молодим віконтом, кинувши заради нього все. Пожертвувати життям… Чиста, невинна, дитяча любов.

Єпископ почав повільно ходити по вузькій каюті.

— А Шарам це розуміє?

— Маг, можливо, і майстер у чарівництві, але в любовній магії — повний неук. Він теж закоханий. Але поводиться як хлопчисько.

— Ви впевнені?

Гаррієта зверхньо і поблажливо кивнула.

— Вдає ніби не бачить її .Ніби вона йому байдужа . А вона занадто горда, щоб підійти першою.

Єпископ зупинився, задумливо дивлячись у вікно. Полум’я свічки бентежними вогниками відбивалося в його втомлених очах.

— Саме тому її аура має домішки. Гордість.

— Саме так. Якщо маг визнається їй у своїх почуттях — вона захоче врятувати… — Гаррієта ніби дитині пояснювала очевидні речі. — Ні, не корабель із сотнею людей. Свого коханого.

Монах глянув на неї уважно.

— І тоді нею буде рухати щире почуття?

— Найчистіше. Що може бути чистіше за перше кохання? А хто справді любить — завжди жертвує собою, — графиня холодно посміхнулася. — Правда, для цього нам потрібно буде дещо зробити і трішки їх підштовхнути у потрібному напрямку.

Тінь сумніву промайнула на лиці єпископа.

— Ми вчиняємо віроломно.

— Помилуйте, єпископе. Яке тут віроломство? Рада помре щасливою. Врятує коханого і сотні людей.

Монах мовчав. Тіні продовжували свій танець на його обличчі — чи то від згасаючої свічки, чи то від внутрішньої безмовної боротьби.

— Ви просите мене благословити обман, — нарешті тихо сказав він.

— Я прошу вас благословити спасіння.

— Спасіння не здобувають обманом і підступом.

Барон, який мовчав до цих пір, раптом вступився.

— Єпископе, іноді в бою мені доводилося жертвувати людьми, щоб вберегти інших. Посилати їх на вірну смерть. Це завжди важке рішення. Або помре хтось один, або помруть усі.

Монах присів і закрив обличчя руками. Потім опустив їх, взяв вервицю.

— А Шарам? Що буде з ним?

Очі Гаррієти звузилися, губи стиснулися.

— Що буде з магом? Нічого. Погорює місяць-два. А потім знайде втіху в обіймах якоїсь портової дівки.

   Вона встала, відвернулася і підійшла до вікна, ніби намагаючись щось розгледіти через нічну чорноту. Але у відображенні скла єпископу добре було видно її задумливий, заболений погляд. Ніби була вона не тут, а в минулому. Далекому минулому, скалки від якого, до цих пір, глибоко кровили її серце.

Не обертаючись, графиня додала:

— І забуде, що була така Рада. Як усі чоловіки забувають…

У каюті стало незвично тихо — лише час від часу тишу ту  полохав тріск паруса та плюскіт хвиль.

  Єпископ мовчав. Потрібно було робити вибір. І від цього вибору буде залежати життя всіх на цьому кораблі.

Час спливав. Як і свічка…

Вона спалахнула. Раз. Другий. І згасла, зануривши каюту в темряву.

.