10. Рада.

  Безнадія мала свій запах. Мала пряний,густий запах сигари з легкими горіховими нотами, що йшов від капітана, який понуро сперся на край відритого вікна. Смерділа терпким,настрашеним потом  бургомістра, що , вряди-годи, ще намагався тремтячими руками стерти хоча б ті ручаї, що заливали йому очі.

 Безвихідь мала свій голос — тихе приглушене схлипування графині, що уткнулася лицем у могутнє плече спохмурнілого барона. Тихо шепотіла молитвою єпископа, який у кутку, на лаві, перебирав стару вервицю.

Раптом монах рвучко піднявся, ніби осяяний раптовим помислом:

— Бургомістре, а що ви знаєте про Раду Арденську?

Війт, що похнюпленим лантухом сповз майже під стіл, не зразу зрозумів, про що річ.

— Ви про кого?

— Рада Арденська. Ходять чутки, що вона походить зі знатного роду арденських хаганів. Чи це просто поговір?

Війт, нерозуміючи, дивився на єпископа.

— І чом то вас хвилює нині ? Якого роду, якась там дівиця?

—  Бо життя може порятувати , — відрізав монах нетерпляче. — Чи це правда?

— Цілком можливо. Бабця її , колись, приносила в магістрат вірчі грамоти, — бургомістр наморщив лоба, важко засопівши. — Що онукою приходилася останньому великому арденському хагану Зелених Рівнин. Та пуття з того родичання мало. Хаган зі своїм військом полягли в битві з нечистими, а ті з небагатьох, хто вцілів, — розсіяні по світу. Жили вони з бабцею небагато. Навіть не в кам’яниці — у халупі дерев’яній, що їм далекі родичі здарували. А чим вона нас може врятувати ?

— Арденські хагани і весь їх рід були славні на всю Меровію і за її межами своїм благородством і безстрашністю. Всі як один полягли в битвах з Пекельним Виворотом . Ніхто спини не показав. Якщо вона з того славетного роду і вихована в тих традиціях… — задумливо мовив єпископ. — А в мене є підстави вважати так.  То мо не зря Спаситель послав нам таку оказію порятуватися.

— Так вона, мабуть, згинула в місті, — засумнівався війт.

— Ні. Не згинула. Я сам особисто провів на корабель. Зараз вона в каюті моїй .

— Рада? Ця повійниця? — презирливо-гірко засміялися Гаррієта, що з тінню недовіри дослухалася до їх розмови. — Яка може бути честь у дешевої шльохи?

— Вона не шльондра .— заперечив єпископ.

— Та про це все місто знає, — графиня ретельно витерла від сліз своє красиве личико мереживною білосніжною хустинкою. — Товариш барона, його світлість , віконт Лабхен, хотів, по юнацькій довірливості своїй, сватів слати до неї. Але добре, що вчасно правду дізнався.

— Друг барона — брехун! — сухо відрізав монах.

— Єпископе, якби не ваш сан та вік! — грізно вступився барон, — Я б до примусу вас привів за наклепи ваші!

— І тим не менше, — в голосі монаха задзвеніли металеві нотки, — я повторюю: віконт повів себе негідно.

Єпископ похитав головою :

-  Опорочити невинне дитя.

 Всі мовчали , обдумуючи почуте і лише далекий плескіт хвиль та тріск свічки, що  майже опливла у свічнику, порушував ту напружену тишу.

— Орден не вмішується в мирські справи . На то є громада і магістрат . – Продовжив нарешті єпископ  .- але наші вивідачі хліб не даремне їдять… І що віконт домагався дівицю. І те,що через відмову – поговір пустив ,щоб знеславити..

— Вірити шльондрам… — іронічно ,багатозначно посміхнулася Гаррієта.

—  Рада побожна дівиця, як і її бабуся, — не помічена в брехні,і цноту свою до цих пір береже  …-суворо глянув на неї єпископ  .-  І якби не смерть, яка загрожує всім, не мав би права то розповідати. Але мушу взяти на себе сей гріх…І перед Спасителем нестиму отвіт, що порушив тайну сповіді.

 Старий монах прочинив двері  і гукнув молодого послушника. Вислухавши старого, інок кивнув і побіг по сходах.

 Спохмурнілий барон хотів щось сказати, але графиня ніжно поклала йому руку на плече і похитала головою.

— Барон, — вона загадково посміхнулася, — хто ми такі, щоб сумніватися в словах слуги Спасителя?

    Той здивовано глянув на неї , але промовчав. Гаррієта  присіла на стілець, який підставив їй  лицар, і звернулася до війта:

— До речі, щось дуже багато історій з цією дівицею. А чи не був вплутаний в одну з них ваш племінник?  Ніби звертався він зі скаргою в міську раду на зухвалий напад чорномага?

 Бургомістр пішов червоними плямами і лячно глянув на Шарама, який, здавалося, був абсолютно байдужий до розмови, ретельно вивчаючи кавалок бруду, що прилип до його чобота.

— Було таке, — неохоче визнав. — Але скаргу забрали, бо то непорозуміння виявилося.

— Чи не в тому було непорозуміння, що збезчестити хотіли дівицю, — а один маг тому перешкоду вчинив? — посміхнулася Гаррієта, але дивлячись при цьому уважно на Шарама, а не на бургомістра.

Війт теж швидко блимнув мишачими очима на чарівника.

— То хлопаки нездало пошуткувати вирішили з молодухи. А та жарту не зрозуміла і ґвалт підняла. І пан чарівник витівки не второпав — та й  все на зле і обернулося. Але, оскільки каліцтв нікому не зроблено, — то й вирішили бучу з тих дурних жартувань не робити, і скарзі хід не давати .

Двері прочинилися, і в каюту легкою ходою увійшла дівчина.

  Всі замовкли, уважно роздивлячись гостю. Різним поглядом: хтось байдужим, хтось хтиво-чоловічим, а хтось — взіром ревнивої суперниці.

  Її довге волосся, кольору стиглого маруна (того смаженого каштану, яким полюбляють на торговиськах смакувати діти), неслухняними хвилями спадало по вже підсохлому тоненькому плащику цвіту гірської лаванди, який не міг повністю приховати всю довершеність дівочих форм.  Правильні риси її обличчя не міг зіпсувати навіть той острах та неспокій, який вона відчувала в цьому серйозному товаристві.  

 Рада збентежена такою поважною компанією ,  схилилася в невеликому поклоні :

— Вітаю, ясновельможне панство. Сказали, що  кличуть мене .

Єпископ зразу приступив до справи:

— Доню моя. Залишмо всі ці церемонії та політеси. Часу на них немає. Думаю,браття  тобі про все вже розповіли, — він питально глянув на неї.