9. Свічадо

   Свічка «плакала» гарячим воском, стікаючи по бронзовому підсвічнику вниз, топлена миготливим полум’ям, що, час від часу , неспокійно тріскотіло і пускало чорну кіптяву. Її медовий, теплий аромат з нотками літнього трав’янистого лугу змішувався з густим, смолистим, пряним ароматом ладану і низьким, басовитим звуком молитви, що тривожною луною відбивалася від оббитих дорогим червоним маренським деревом стін каюти.

 Ще трошки постоявши на колінах перед іконою Спасителя, вони піднялися: єпископ — повільно, важко, обтяжений думками; графиня — легко та невимушено, з робленою скромністю. Лише бургомістр, трудно дихаючи, пітними долонями, спираючись на лаву, ледь виволік на неї своє огрядне тіло.

— Дякуємо Спасителю, що захистив і вберіг нас від зла! — широко, розмашисто поклавши хрест на ікону, єпископ розвернувся до них.

— Через людей Спаситель творить діла свої. — Чарівно посміхнулася Гаррієта лицарю, — і сьогодні барон став його караючим перстом.

Вона підійшла до лицаря:

— Бароне Манхене, ми всі в боргу перед вами… — її білосніжна зваблива усмішка була настільки багатообіцяюча, що Шарам ладен був поклястися, що барон ,заради неї, готовий був рубатися з нечистю чи не щоночі.

— Ви врятували нас усіх. Жінок, дітей, стареньких.

Барон схилив голову:

— Графине, я просто виконував свій обов’язок. Ви занадто добрі до мене. Цієї хвали я не заслуговую, — мовив він трохи схвильовано. — Маю за честь, безкорисно , служити вам.

  Та жагучий погляд барона явно свідчив про зворотнє — пристрасне бажання, щоб графиня сплатила  «позичене». Причому негайно. Причому з великою лихвою, яку так вправно вміють накрутити ярмаркові позичайли…

  Дивно, як люди швидко забувають своїх богів, щойно минає небезпека. Чомусь це не переставало дивувати Шарама. Ще мить тому вони слізно взивали їх про поміч, обіцяючи перестати грішити й жити, якщо не праведним, то побожним життям. А за мить, коли небезпека проходить, знову повертаються до своїх улюблених справ — блуду, користі й черевоугодництва.

   До речі, стосовно черевоугодництва, Шарам був би зараз не проти йому віддатися. Він відчув, як збурено забурчав шлунок, нагадуючи, що від самого ранку він собі жодного шматочка не мав… А вмирати на порожній кендюх… Не так він собі уявляв власну смерть… Яка нагло прийде, без доброго обіду…

— На лихо, графине, барон лише відстрочив нашу погибель, якщо ми не знайдемо вихід, — понуро сказав капітан і підійшов до столу. Взявши недокурену сигару, запаливши її від напівзгорілої свічки, він пустив кілька кілець пахкого солодкавого диму і рушив до вікна.

   Шарам присів на ослін біля дверей. Черевоугодництво наразі відкладається. Кендюх обурено кавкнув.

— Капітан правий, — сухо кивнув єпископ. — Часу в нас обмаль — до світанку. Тому не будемо його гаяти. Всі достойні люди, які здатні на сей подвиг, тут, у каюті.

  Усі мовчали, не виказуючи своїх емоцій. Лише скривлена пика війта, ніби він хильнув перекислого пива, виказувала його жадання сказати, що такий ділок та спритник, як він, що заплямував себе темними оборудками, не достойний сього високого товариства…

 Капітан розкрив широко вікно — свіжий морський бриз увірвався всередину, несучи плескіт хвиль та  одинокий крик заблукалого мартина. Бородань струсив попіл у воду і повернувся:

— Хай краби з’їдять мою печінку. Давайте з мене.

Усі глянули на мага.

Шарам встав, зробив кілька кроків до капітана і, дивлячись йому в очі, неголосно і чітко проказав слова, викликаючи «Свічадо».

  Вони побачили, як капітана ніби огортає прозоро-жовтувата димка, яка піднімалася знизу і йшла хвилями аж до самої стелі, пронизувана червоними, кораловими та сірими спалахами.

Постоявши кілька секунд, Шарам відвів погляд, і димчате марево пропало.

Всі заворожено мовчали.

— І як се тлумачити? — з цікавістю запитала графиня.

— Капітан не годний, — відповів Шарам. — Хвиля мусить бути прозорою, хоч і може мати будь-який відтінок. Але мусить бути вільною від домішок.

 Капітан тремтячою рукою намагався струсити затухлу сигару і відвернувся, щоб інші не бачили його усміху полегшення.

— Хто наступний? Бургомістр, — єпископ суворо глянув на нього.

— Я не можу… — залепетав війт. — Змилуйтеся.

Ніхто не промовив ні слова.

— Він не підходить, — сказав маг. — Можна не дивити навіть.

— Це мають пройти всі в цій каюті, — сухо заперечив монах твердим голосом, який не терпів заперечень. — Мусите глянути.

Війт сповз на коліна і благально глянув на Шарама.

 Хвиля війта нагадувала збурений потік з помийного відра, вируючи густим непрозорим сіро-коричневим із червоно-помаранчевими прожилками.

  Шарам швидко зняв чари, побачивши, як Гаррієта затиснула обличчя напарфумленою хустинкою і відвернулася. Ще не вистачало, щоб її знудило.

Схоже, що єпископ очікував щось подібне, бо не виказав здивування.

— Барон? — монах підняв угору брови.

  Хвиля барона була насичено-помаранчевою з червоно-багряними відблисками, палахкочучи розжареним металом, який буває в горнилі доброго коваля.

— Барон теж не підходить.

Лице Манхена не змінилося — таке ж спокійне та незворушне.

— Залишилося тільки двоє, — сказав єпископ. — Ну що ж, тоді давайте глянемо на мене.

 Хвиля єпископа була майже прозора — вона міняла відтінки, бликаючи то холодним, як підвал монастиря, темно-синім, то кольором алатиру, рідкісного  коштовного каменю,що привозять з далеких небезпечних боліт Залісся. Та і в ній було іноді видні нечасті помаранчеві та червоні прожилки.

— Недостатньо чиста, — сказав Шарам і знову сів на лаву. — Схоже, всі.

— Не всі, — єпископ повернувся до Гаррієти.

— Ми не можемо примусом графиню неволити ! — обурився барон.

— Барон, це не справа статі чи статусу, — суворо сказав монах. — На кону життя сотень людей.