8. Сутичка.

Потрібно віддати належне — барон не згаяв жодної миті:

— Єпископе, підіпріть двері і нікому не відчиняйте! — кинув він, гупаючи сходами нагору. — Бережіть пані Гаррієту!

  Шарам, перестрибуючи по кілька сходинок, кинувся нагору слідом за лицарем, який, попри свою добру вагу й здоровецькі розміри, вже спритно скочив на палубу.

  Маг вихопився за ним і в ту ж мить, послизнувшись на чомусь слизькому, гепнувся на дек. Лікоть лівіше був край борту — і не пощасти йому, цілком міг уже лежати з розбитим черепом. Послизнувся на чомусь липко-тхнучому, що не тільки зрадливо розповзлося під підошвами, а вже й просякло весь лівий бік і частину рукава.

  Шарам підняв кисть, намагаючись розгледіти щось у притлумленому, мрячному світлі корабельних ліхтарів.

  Хоч і так підозрював, що. Занадто знайоме було  - це липке, бридке чвакання. Цей приторно-солодкувато-металевий запах. Кров… Чорно-бура в тіні, в посвіті примарних лампад — масною плямою розтікалася по рукаві й мазала кисть у брунатне. Людська кров…

 Керуючись інстинктом, Шарам рвучко відкотівся вбік і поспішив підвестися. Якраз вчасно. Палиця, всіяна великими залізними шипами на кінці, з оглушливим тріском вігналася в палубу саме там, де мить тому була його голова. Вгрузла в тверду дошку на кілька пальців, обсипаючи все навколо дрібною тріскою.
  З тіні, за спиною власника палиці, виринув барон. Короткий рух — кинджал по руків’я ввійшов у горло нападника. Той захлинувся, забулькотів чорною кров’ю і полетів за борт, перекинутий лицарем одним дужим рухом.

 Не зупиняючись і не звертаючи уваги на Шарама, барон протупотів повз, підхопивши меч, що лежав поруч темного нерухомого лантуха, вибіг посеред палуби й ревонув:

— Перемогти або вмерти!

 На бойовий девіз лицаря з усіх боків донеслося різноголосе гарикання у відповідь. Люди барона, вчувши його голос, миттю почали гуртуватися навколо. Як і частина більш хоробрих матросів, що вирішили не таїтися під ящиками та парусиною.

 Кілька хвилин чувся лязкіт металу ,тупання важких ніг по дошках ,переривчате дихання ,крики гніву та болю   - і з  десяток нападників у темних плащах, озброєних моргенштернами — шипастими металевими кулями, насадженими на дерев’яні держаки, — були зарубані або викинуті за борт. Бо хоч і була грізна в них зброя, кольчуг чи лат не мали. Тому нічого не могли вдіяти супроти панцерників барона.

— Відчалюємо! — настрахано, хрипло горлав капітан. — Давайте, черепахи, ворушіться, якщо не хочете піти на харч для крабів!

Він витягнув якогось переляканого матроса, що схоронився під шлюпкою, і дав йому доброго стусана.
— Риб’ячий тельбух! Як зараз не станеш до діла, я власноруч тебе згодую акулам!

— Рубайте швартові! Забирайте трап! — поки одні його люди добивали непроханих гостей, барон  з іншими упереджував наступну хвилю нападників.

 Бо вона вже підходила. Шарам у цьому не сумнівався. Його магічний зір виказував, що якщо перші гості ще були з крові й плоті — хоч і отруєної та бридкої, — то за ними прийдуть  й ті, хто її не має.

  Манхен і частина його латників з гуркотом звернули трап разом із тими, хто намагався піднятися по ньому,інші обрубали канати, знісши разом голови двом особливо спритним, що повзли по них, та відштовхували корабель від причалу,поки трійко дужих матросів похапцем брязкаючи ланцюгами витягували якір.
  Решта моряків, гнані капітаном та переляком, пнулися зі шкури, щоб ту свою шкуру вберегти. І бриг здригаючись всім корпусом ,наче зранений звір ,помаленьку почав віддалятися.

 Раптом із невидкої, затягнутої вечірніми сутінками та туманом пристані пролунав сухий і різкий, гортанний звук — як ляск батога наглядача, що ламає волю і слабить руки.

  Небо немов тріснуло — і розверзлися хлябі. На корабель ринула густа брудно-смолиста злива . Смородлива суміш із крові, гнилої плоті та могильної землі.  Ринула чорною сукровицею, гасячи корабельні ліхтарі, липкими, ядучими струменями збиваючи  та шматуючи вітрила, роз’їдаючи снасті й дерево, палячи шкіру та виїдаючи очі , їдкими випарами здавлюючи дихання.
  А з берега моторошними крилатими тінями піднімалися ті, що не боялися ні холодної сталі, ні дерев’яної стріли.
  Шарам знав, що часу гаяти не можна, і майже навпомацки, прикриваючи лице краєм тканини, підбіг до темного мішка, біля якого лицар підняв меч. Тим лантухом виявився один із міських стражів, якому не поталанило.

  Шарам з силою вирвав із його похололих рук невеликий лук. Налапав поруч тулу зі стрілами і витягнув одну.
   Ледь натягнувши мокру ,слизьку  тятиву, ріжучи пальці , випустив стрілу вгору, наклавши на неї закляття.

Вона яскраво спалахнула і розверзлася широкою світло-вогняною сферою, яка охопила корабель і десятки метрів навкруги — випалюючи та очищаючи небо, корабель і все навколо від чорної скверни, що, оскаженіло шиплячи, зотлівала в попіл.

 Темні крилаті тіні з обуреним, розлюченим горланням кинулися  врозтіч.

Корабель відходив у море.

Війнув морський бриз, солоними свіжими бризками освіжаючи та очищуючи бриг.Дихати стало легше.
Шарам підвівся й оглянувся. Навколо зводилися, обчищали одяг та тіло й відхаркувалися панцерники та матроси. Хто лаявся, хто молився, дякуючи Спасителю чи іншим богам.

   Всі,окрім капітана й барона. Вони мовчки завмерли   біля борту, дивлячись у бік пристані.

Там, впритул до самої води, стояли сотні й тисячі різноманітних рогатих, банькатих, шипастих, кістлявих, розмитих сутінками погрозливих тіней.

 А посеред того напівмертвого юрбиська, на велетенській, вкритій темною, землистою лускою змієподібній потворі мовчки сиділа фігура в чорній накидці. Вона зблиснула багряними вирлами, не кажучи ні слова ,підняла руку — і берег сховавався в непроникній жодному променю темряві.

Бриг віддалявся.

— Ледь відбилися… — глухо сказав капітан.

— Ні, — оперся на меч барон. — Вони і не думали нас захопити.