6 . Тіміхала.

  Довго побути наодинці не судилося. В нього не було причин відмовляти посланцю єпископа. Худорлявий молодий монах, від якого тхнуло цибулею, у мишкуватій, залатаній свитині, запинаючись, з погано тамованим страхом передав прохання: прийти на раду в каюту капітана.

  Шарам би радше пішов до невпокоєного погосту в повню, ніж залишатися наодинці зі своїми важкими думами. Тому радо запрошення прийняв. Хоча на його позір — невпокоєні завдавали йому менше клопоту, ніж живі.

  Тепер він уважно роздивлявся компанію, яка зібралася в каюті капітана.

   Графиня Гаррієта — білява голубоока красуня, вік якої вміло приховувала дорога меровійська косметика, хоробро та невимушено подала йому руку для поцілунку. Він нахилився, ледь торкнувшись губами тильної сторони витончених ніжних пальчиків, з флером східного аромату, знайомого йому з пустель Аравії — кориці, ванілі та сандалу. Графиня ледь посміхнулася кутиками повних кармінових уст, грайливо примружившись.

  Потрібно було визнати: вона довершено володіла тією вищою жіночою магією — магією спокуси, перед якою безпорадні не тільки лицарі, королі та єпископи, але й маги. От тільки цей її погляд — льодяних блакитних очей… Саме так на Шарама дивився сніжний барс у горах Ардена, ліниво розмірковуючи: чи зараз розірвати горлянку люденяти, щоб нахлебтатися гарячої червоної крові, чи все-таки він не дуже голодний…

   А от погляд барона Манхена був зрозумілий та звичний — сповнений зневаги, люті та ненависті. Приправлений дрібкою ревнощів, від якої права кисть лицаря зрідка, мимоволі, стискала руків’я дорогого, багато прикрашеного кинджала.

  Опецькуватий бургомістр сидів за столом з різьбленого червоного дерева, занепокоєно вистукуючи по ньому пальцями-ковбасками у дорогих перснях. Час від часу, бігаючи очима по сторонам, він виймав батистову хустинку, ніби витираючи лоб, не стільки від поту, скільки від липкого страху.

  Капітан, дебелий , широкоплечий чолов’яга, навпаки, стояв спокійно та задумливо, спершись об стінку каюти. Періодично, він то гладив доглянуту чорну борідку, то виймав з рота напівзгаслу сигару, знову підпалював і повертався до вікна, випускаючи в сутінки кільця пахучого диму.

  Вдавано спокійним був і єпископ. Шарам тепер міг зблизька трохи краще його роздивитися — наскільки дозволяло не дуже яскраве, тривожне мерехтіння двох гасових ламп. Священнику було за шістдесят, та тіла його, звичного до постів та аскез, ще не торкнулася стареча зрадлива неміч. І тільки сивина в його темному волоссі нагадувала, що плин часу не обійшов і його.

— Зібрав я вас тут, шановне панство, бо немає в нас часу на галантності, етикет, упередження чи на старі свари, — втомлено почав розмову єпископ. — Адже я правильно зрозумів, пане магу, питання для нас стоїть руба — життя або смерть?

Шарам мовчки кивнув.

— І що, святий орден нічого не може зробити? — жалібно пискнув війт. — Пане магіку, чи ви що, не можете нічого начарувати?

— Це все брехні! Темні завжди намагаються залякати, щоб ослабити руку, яка тримає меч! — різко встряв у розмову барон. Ланцюжок бойовито дзенькнув об піхви ножа. — Не потрібно їм вірити, потрібно прориватися з боєм!

— Що скажете, пане Шарам? — єпископ здавався незворушним. — Ви ж добре знаєте Темних? Ви ж з ними… — монах на мить замовк, підбираючи слова. — Можна так сказати, маєте певний досвід спілкування. То чи варто вірити їм і йти на угоду? Чи краще оружно, з благословенням Спасителя, звісно?

Шарам глянув на бороданя з сигарою, який задумливо стояв біля вікна:

— Хай капітан скаже. Чи вдалося комусь прорватися силою?

 Капітан повільно повернувся, затушив сигару і прикрив вікно — приглушуючи бряжчання оснастки і присмачені лайкою перегуки матросів. Лишивши лише тріск ламп, що зрідка стріляли пасмами темного диму.

— Ніхто. Бойовий фрегат «Драхаріс» мав три десятки гармат і три з половиною сотні душ лише команди. Нічого не залишилося — тільки кілька дошок викинуло на берег… Усі інші судна — торгові — навіть змоги  не мали… Пройшло тільки троє… Все, як той упир казав…

 Капітан важко присів поруч із бургомістром — стілець тужливо скрипнув, ніби жаліючись на свою тяжку долю.

— А як ваше чаровництво, пане Шарам? Чи зможе нам допомогти? — єпископ перевів на чорномага пильний погляд.

— А як же заповіти святого Ордену? — не стримався від злого сарказму Шарам. — Ті, що забороняють чарування і ставлять чорномагів поза законом?

— Є часи звичні, а є часи смертні, — незворушно проказав священник. — В особливих випадках, для порятунку людей — старих, жінок, діток малих — навіть темне чаровництво виправдане. Церква допускає такі діяння. Бо чорномаги, хоч грішники і до пекла втраплять, та до роду людського належать — все ж душу мають, на відміну від породжень пекла… А Спаситель до останнього намагається врятувати навіть чорну душу.

— А чого ж ви Спасителя не попросите порятувати зараз? — не втримався Шарам.

— Спаситель не блазень, що на підмостках публіці на забаву танцює. Бачить і знає все, — сухо відрізав єпископ. — Може, віру нашу вирішив випробувати. А може, тебе, некроманта чорного, своїм струментом зробити… Душі невинні спасеш — і сам від пекла врятуєшся. Шляхи його несповідимі, і тільки йому вони відомі. Не нам своїм скудним умом те міряти…

— Шарам, ваші претензії до Ордену зрозумілі, — ніжний жіночий голос твердо втрутився в розмову. — Але чи не можна їх відкласти на потім? На кораблі — старі, жінки, діти. Потрібно подумати про їхній порятунок.

Графиня зустрілася поглядом з магом і загадково посміхнулася.

— Тим паче, до мене доходили чутки, що ви не позбавлені милосердя і благородства. І захищати слабких вам не вперше…

Шарам, приклавши зусилля, відвів погляд і знову глянув на єпископа:

— Не допоможе тут магія.

Всі мовчали. І він продовжив:

— Посланець згадував про Тіміхалу. Я відчув, що на межі присутня якась могутня сила, що гасить будь-яку людську магію.