5. Діва.

   Вона стояла трохи осторонь від трапу. Тонкий лавандовий плащ, обгортав звабливий дівочий силует, вогко липнучи до тіла. Рвучкі пориви сирого вітру, час від часу, ласо намагалися зірвати його, здуваючи каптур та розтріпуючи довге темно-горіхове волосся… Вона не плакала — мовчки чекала. Лише іноді забирала неслухняні вологі пасма, прикушуючи губу, дивилася на корабель.

— Назад, — буркнув, повторюючи, вартовий, не дивлячись їй у вічі. — Не велено.

— Я заплачу… — тихо сказала вона. — У мене є гроші… Ось… А якщо не вистачить, то я відпрацюю.

 Навіть стоячи на борту, крізь прілий дух гниючих водоростей та " рибного " смороду , Шарам відчув ніжний аромат її парфумів — легку нотку лимона та дубового моху — аромат свіжого лісу після теплого весняного дощу.

Вартовий скривився.

— Не про гроші мова. Таких, як ти, не пускають. Наказ.

Дівчина зробила крок ближче — і тут же зупинилася: спис похилився, перепиняючи шлях.

— Невже не знайдеться, хоч маленького місця на кухні чи під сходнями? — приглушений голос дівчини звучав ніжною м’якістю. Хоча Шарам ,дав би руку відрубати, що відчув там і приховану міцність твердої криці.

— Наказ капітана і бургомістра, — вже почав дратуватися вартовий. — Місця нема!

З палуби почувся легкий сміх — дзвінкий та безтурботний. Аж надто безтурботний для цього помираючого міста.

Шарам глянув убік. Трохи далі, вздовж борту ,стояла леді Гаррієта і барон.

— Слово варто замовити перед капітаном, — гучно сказав лицар, - щоб вділив місце цій нещасній.

— Бароне, ви — великодушний, та маєте чуйне серце, — графиня обдарувала його білосніжною іронічною посмішкою. — Готові допомагати всім нужденним, хворим та жебракам.

  В своїй елегантній світлій сукні, на тлі сірих тіней такелажу та брудних роб матросів, вона здавалася неземним янголом, що зійшов з небес. Графиня трималася за поручні ,не просто, з тою легкою недбалістю людини, яка не сумнівається в своєму праві бути тут. А з тою поблажливою зверхністю вродливої аристократки, яка звикла, що сама її присутність - то велика честь.

— Але все ж, сер Манхен, — графиня зміряла дівчину поглядом з голови до ніг. Тим самим ретельним жіночим поглядом, що не грошима міряє чи станом, а взіром ревнивої  суперниці. — Що буде, якщо пан вартовий пускатиме сюди всіляких трьогрошевих дівок?

Вартовий, почувши це,запопадливо посміхнувся.

— Саме так, ваша світлосте. Саме тому й не пускаємо!

— І правильно, — кивнула Гаррієта. — Не маю наміру ділити палубу з жінками, що торгують собою в підворіттях.

Непомітний дріж пішов тілом дівчини. Непомітний нікому, окрім Шарама. Вона опустила очі.

— Пані… — через силу сказала вона. — Мені лише потрібно виїхати з міста. Воно гине…

— Не здивуюся, що гине через таких, як ти. Такі, як ти, завжди приносять хвороби та смерть .— холодно відповіла графиня.

Вона повернулася до лицаря, ніби звертаючись до нього, але навмисне голосно, щоб її слова чули всі.

— Корабель — не притулок, не бордель і не сповідальня!  Кожен має знати своє місце!

Кілька матросів мовчки відвели погляди. Один сплюнув у воду.

  Навіть у надвечірніх сутінках було помітно, як дівчина густо почервоніла. Її очі, кольору стиглого терену, благально шукали підтримки. І не знаходили. Нарешті її погляд зупинився на магові. Шарам не витримав. Відвів погляд. Відвернувся.

   Йому час іти. Це не його справа. І взагалі, вони всі не доживуть до ранку. І яка різниця — помре вона зараз чи на світанку…

 Відступив від борту і зробив кілька кроків у напрямку каюти.  Зупинився… Видихнув… Кров гупала в скронях.

Це не моя справа. Все одно ми всі незабаром помремо.

— Що ви зробите грішнику цьому чи блудниці, то ви зробите мені. Істинно вам кажу.

Шарам повернувся — м’яким кроком до трапу підходив єпископ.

— Так говорив Спаситель. А ми, як слуги Його, мусимо приклад брати. Пане вартовий, пропустіть сю дівицю, — солодкаво звернувся священник. — Ще одне місце знайдеться на цьому кораблі.

— Але і пан бургомістр, і капітан заборонили, — почав було несміливо страж…

— З цим шановним панством я все залагоджу, проти вони не будуть, — священник подав руку дівчині, яка швидко пробігла сходнями повз вартового, ніби не вірячи в диво.

— Що тут таке? — позаду роздався грубий голос капітана.

— Все згідно із заповідями Спасителя — рятуємо душі невинні, — посміхнувся священник.

 - Шановний єпископе, човен мій не ковчег Ноя , — буркнув капітан. - Не зможу всіх городян порятувати.

— А немає вже кого вивозити, — старий посміхнувся. — Місто мертве. Мабуть, вона остання, хто вийшла. Гляньте.

  Він кивнув у сторону міста — хвиля густого туману повністю покрила його і повільними драглями розливалася портом.

— Крабам твою печінку! — вилаявся капітан. — Захланці… давайте швидше!  Мусимо бути готові до відплиття!  Не маю бажання бути біля причалу, коли той туман дійде сюди.

  Шарам так і залишився стояти на палубі, дивлячись, як хвиля густого, брудного туману ховає останні кам’яниці міста…