4. Спогад.

Шарам стояв біля борту, вдивляючись у далечінь, де гладь морська зливалася з горизонтом. Дивився, та не бачив… Позіром  внутрішнім шукав — де помилився? Де і як міг вчинити інакше…

— Пане магіку, у вас свої справи, а в нас свої. Ми ваші чаровничі не чіпаємо, а ви залиште нам наші , магістратські.

Бургомістр — товстий, лисуватий чоловічок з бігаючими очицями — склав свої пухкі коротенькі рученята на доброму череві.

— Справа, що я довів до вашого відома, якраз напряму і стосується магістрату і міста загалом, — Шарам уважно вивчав бургомістра. — Злодії, мародери та пройдисвіти різні, нехтуючи всіма законами людськими та божими, заради поживи вже дійшли до Кинутих Міст у Сірих Драговинах.

— А яке нам діло, що ті голодранці та бузувіри роблять у тих болотах? — чоловічок посміхнувся. — Хай хоч усі потопнуть там, чи стануть здобиччю якомусь мертв’яку… Менше клопоту міській варті чи судам буде.

— Так і є, пане бургомістре, — більшість з них гине, — та декому вдається вціліти і винести звідти багато речей цікавих — як-от прикраси коштовні чи магічні предмети. І збувають вони їх у вашому місті. Про це вже кожен купець у Меровії знає…

Шарам уважно глянув на один із золотих перснів із дивною руною на пальцях бургомістра:

— Чи не тим викликана така поблажливість магістрату? Може, дзвін золотих робить глухими раду?

— Пане магіку… Члени магістрату — обрані серед найкращих людей міста, сповнені всіх чеснот, і помисли їх тільки про благо громади. І недобре це —  байки п’яних гультіпак повторювати , які по шинках верзуть казна-що, намовляючи на поважних людей…

Помітивши погляд Шарама, війт хутко сховав свої долоні в мішкуватих одежах.

— Томос — вільне місто, і ми не можемо заглядати людям у пазуху, як заманеться, чи вказувати якими шляхами ходити. Якщо хто злочин чинить — варта може обшукати, а так ні, звиняйте… Та й яке нам діло, звідки ті речі люди возять? Якби там вбили когось чи пограбували — то так… А як з кістяка камінь коштовний зняли чи з руїн Кинутих Міст винесли — то, звичайно, це  діло гріховне в очах побожного чоловіка. …Та злодіяння в тому ніякого немає — закони магістрату діють лише в межах міста та околиць… Немає місту від того шкоди…

— А злам магічних кордонів не зашкодить місту? — Маги Пекельний Виворіт зупинили… Смертю своєю сплели магічну обережну сітку, чари вклавши у різні Джерела Сили… Що буде, як авантурники різні, женучись за наживою, порушать плетиво, звільнивши Зло? Про це пан Бургомістр не думає?

— Не потрібно мене лякати, пане чорномаг, — ховаючи легкий переляк за офіційним тоном, встав із-за столу бургомістр. — Немає часу в мене слухати оці байки. Пекельний виворіт — то все старі казки для черні. Ніц не було такого. Професор Мантер з університету нам пояснював, що то все природні явища: змінилась погода, десь прийшли посухи, десь затопи і болота  Ну і війни людські — діло звичайне. Тому люд і пішов звідти, тікаючи…. Ну а нечисть різна, звичайно, такі гиблі місця любить за житло брати….

— Але… — Шарам спробував заперечити.

— Не хочу слухати, пане чаровнику, — магістрат не забороняє вам діяти, як заманеться. В межах законів, звичайно. Але й інших вольну шанує , — швидко перебив черевань.

— І взагалі : немає в нас ні людей, ні законних прав поза межами міста, щоб розшуки чи випитування робити. А якщо чоловік приніс із тих драговин чи міст якусь коштовну дрібничку , щоб продати, то право це його. Хіба який мертв’як із тих драговин подасть скаргу, що його пограбували?

Бургомістр сам захихотів зі свого жарту. Шарам хотів щось сказати, але змовчав.

— Дякую, пане магіку, за візит, але, звиняйте, справи міські не чекають, — і бургомістр шанобливо й боязко, але рішуче  провів його до дверей…

Важко зітхнувши, полишивши гіркі думи , Шарам відійшов від борту, збираючись іти до себе в каюту. Як його увагу привернув сердитий голос вартового  з  іншого борту.

— Не можна, не велено!