3. Жертва.

Прийшло з хвилею густого, землистого туману, який мерзлотною слизькістю просотував одяг, тіло і далі, аж до самих кісток, стіною напливши з моря… Сповіщаючи про себе тривожно-злим наглим гупанням хвиль об борт корабля, мов наполегливий гість непроханий поночі …

   Коли мряка поволі розсіялося — на палубі лишилася висока постать, закутана в мішкувато-рваний плащ. Лишаючи на дошках глибокі сліди від кігтів, що сочилися темною, дурною сукровицею, вона повільно рушила до людей, несучи з собою запах розкладу — кислуватий, гнилий, що різав ніздрі й вивертав нутрощі… Жалібним скорботним плачем скрипіли мостини палуби,супроводжуючи кожен той крок…

  — Жалюгідні смертні… — кривлячи зявище в подобі усмішки,  прошипіла потвора . — Час ваш спливає…

 Всі позадкували, окрім Шарама, який недобре вдивлявся в налиті кров’ю балухи почвари, що єдині, злим блиском, виділялися на затіненій мармизі страховиська…

— Чого прийшов, прихвостню Ханакара? — грубо обірвав тварюку маг. — Ти ж не по своїй волі? Що тепер забажав твій господар?

— Жертва… — те, що мало подобу людського обличчя, знову розпливлося в кривій усмішці. — Жертва до сходу сонця… Або всі помруть…

 — Не потрібно лякати нас, потворо! — гаркнув раптом барон, сміливо ступаючи наперед. Його рука мимоволі потягнулася до порожніх ножен. — Не одній вже такій, як ти, я макітру зніс!!!

 — Сміливі… на словах… — почвара ступила крок до нього. — А коли приходить Господар… плазуєте перед ним…

  Рицар не відступив і не відвів погляд.

 — Не буде тобі ніякої жертви, — тихо відрізав Шарам. — Так і передай своєму пану.

   Тиша зависла над палубою. Та глуха тиша, як буває на могилках, коли небіжчика поховали і люди мовчки розходяться… Лише самотньо десь дзенькнув метал в такелажі , як ото б’є в жалібний дзвін одинокий дзвонар у вимерлому від мору селі…

— Чотирнадцять тут кораблів було… — притишено зашепотіло страховисько. — Тринадцятьом я приносив знак… що час прийшов… Троє принесли жертву — і відпустив їх мій Господар… А решта…

  Воно замовкло, пильно обводячи всіх присутніх поглядом: — Хотіли схитрувати… чи втекти… Даремне… Риби виїдають їм очі, а краби обгризають залишки м’яса з їх кісток…

  Ніби підтверджуючи його слова ,море захвилювалося і зашуміло ,розхитуючи судно. Нелюдський сміх гадини розійшовся кораблем, як жахний тріск паруса, що рве бурею перед раптовою скелею. І реготисько це примушувало стискатися серце та холодило тіло в передчутті чогось невідступно-недоброго…

  — Що за жертву хоче твій Господар? — тихо виступив з-за спин єпископ, який весь цей час, ніби не звертаючи уваги на розмову, крутив вервицю й шепотів молитву.

— Не хоче мій пан ні злата, ні срібла… ні каменю коштовного, що так цінується смертними… Ні життя людського… Чого воно варте? Гроша мідного — не більше… Ні цноти дівочої, ні крові немовляти… — страховище закотило очі й облизнулося. — Хоч і солодкі вони… І любе то моєму Господарю…

 — Давай до діла! — нетерпляче перервав його Шарам.

 — Душу чисту… — прошипіла тварюка, — що життя своє віддасть за інших… З чистим наміром — без тіні користі, що про себе лиш дбає… Мусить вийти на човні в море до світанку… Ось плата за прохід…

  Всі мовчали.

  — А якщо обманути здумаєте!!! — верескнуло раптом чудовисько. — Всі помруть!!! Чи в порту залишитеся, чи в море вийдете — однаково згинете!!!

  — А звідки знаємо, чи дотримає слово твій господар? — знову тихо вступився єпископ.

 — Капітана спитайте. Знає все… Кого випустив мій пан з порту у відкрите море. А хто пішов рибам на годування.

  Монстр стишив голос:

— Троє плату внесли… Перший — інок, старий побожний дурень, що в брехні святенницькі вірував… Як Спаситель…

  Потвора зашипіла і сплюнула, ніби ім’я це пекло її в горлі, — хотів своє життя за інших віддати…

  -  Друга — мати, що дитину втратила та й з материнської дурної любові інших дітей вберегти хотіла… Третій — юнга, дурень закоханий, — воно зареготало, — любонька його ж тої ж ночі шкіперу й віддалася…

  Всі глянули на капітана…. Той нехотя буркнув:

  — «Жозефіна», «Карамас» та «Святий Франциск» — вийшли безборонно в море. Бачив те я. А решта втопли…

 — А якщо не внесемо? — вкрадливо запитав бургомістр.

  — Якщо човен не попливе до світанку… Якщо смертний буде спонуканий страхом, погрозою чи підкупом… Якщо намір нечистий… То прийде Тіміхала… Ти ж знаєш, Шараме, — не виживе ніхто…   

  — Мою душу бери, — вступився Шарам.

   Регіт істоти, булькотом болота, що тільки-но втягнуло свою жертву, лунко відбився від дерев’яних бортів:

  — Чорна твоя душа… Що вона моєму Господарю… Ти і так наш…

    Продовжуючи іржати, вона махнула плащем, піднявши хвилю брудного туману та їдкого смороду. Рвучким вітром шматуючи парус та сунучи важкі бочки . Глухо гепнули незакріплені ящики .  Коли туман розсіявся, на палубі вже нікого не було. Лише заплямовані сліди від кігтів на дошках та смородище на тому місці виказували, що це було не марево…